Той самий Кум, начальник колонії. Олена зрозуміла, що Зоя не просто краде для себе. Вона ключова ланка в набагато більшій схемі.
Вона не щур, що краде крихти зі столу. Вона касирка мафії, вбудованої в державну систему. І ця мафія, та сама, яка, можливо, і запроторила саму Олену за ґрати, коли вона підібралася до них надто близько.
Вона дивилася на підпис, і світ навколо неї звузився до цього клаптика паперу. Вона шукала злодія, вона йшла до гідри, і тепер ця гідра дивилася просто на неї. Вона дивилася на підпис, і це був не просто підпис.
Це був ключ, що відчинив двері в інше, ще глибше коло пекла, про існування якого вона навіть не підозрювала. Уся її дрібна тюремна гра, всі інтриги, приниження й маленькі перемоги, усе це виявилося лише вовтузнею в пісочниці на тлі гігантського чудовиськового механізму, частиною якого була ця тюрма. Вона шукала щура в підвалі.
Вона ткнулася в лігво дракона, який спав просто в неї під ногами. І вона щойно необережно штрикнула його палицею. Холодний піт прошиб її.
Павучиха, Скальпель, Мовчунка, усі вони були лише фігурами на дошці. А справжні гравці, ті, хто рухав цими фігурами, перебували зовні, у дорогих кабінетах, і один із них, начальник колонії, Кум, був тут, за кількасот метрів від неї. Усю ніч вона не стулила очей.
У її голові, звиклій до аналітичної роботи, вибудовувалися схеми. Одна страшніша за іншу. Що їй робити з цією інформацією?
Віддати її Павучисі? Це все одно що вручити мавпі гранату. Павучиха, дізнавшись, що її обкрадає не просто Зоя, а сам начальник тюрми, може піти на відчайдушні кроки.
Почнеться війна, війна, в якій перша жертва завжди гонець, що приніс лиху звістку. Павучиха просто прибере її як непотрібного свідка, який знає забагато. Спробувати використати інформацію самій, передати її на волю, до служби власної безпеки — смішно.
Вона — вигнанка, колишня поліцейська на службі у злодіїв. Хто її слухатиме? Будь-яку записку перехоплять, і її життя обірветься того ж дня під приводом самогубства чи нещасного випадку на виробництві. Мовчати? Але Павучиха чекає відповіді.
Вона недвозначно дала їй зрозуміти, що час спливає. До ранку вона дійшла єдиного можливого смертельно небезпечного рішення. Вона мала зіграти у свою гру, збрехати правдою.
Вона дасть Павучисі те, чого та хоче — доказ крадіжки Зої. Але подасть це так, ніби Зоя краде тільки для себе, готуючи собі золотий парашут на випадок звільнення. Вона приховає головну фігуру — Кума.
Вона відріже одне щупальце Гідри, залишивши в невіданні про існування самого чудовиська. Це був єдиний шанс вижити, балансуючи на лезі ножа між двома хижаками. Увесь наступний день вона готувала свій звіт.
Вона з ювелірною точністю підробила кілька прибуткових ордерів, створивши ілюзію, ніби Зоя завищувала суми в документах, а різницю клала собі до кишені. Вона створила переконливий, але фальшивий ланцюжок доказів, який вів до Зої й обривався на ній. Це була найскладніша й найнебезпечніша робота в її житті.
Вона почувалася сапером, який однією рукою розміновує бомбу, а другою збирає нову, ще потужнішу. Увечері, як вона й очікувала, по неї прийшла шістка. «Хазяйка».
У каптьорці нічого не змінилося. Той самий запах чаю, ті самі чотки в руках Павучихи. «Ну що, слідча? Знайшла, куди мої гроші йдуть?» — спитала вона, не відриваючись від свого заняття.
«Знайшла», — рівно відповіла Олена. Вона поклала на стіл кілька акуратно списаних аркушів. «Ваша Зоя — дуже розумна жінка.
Вона не просто краде, вона створила паралельний бюджет». Олена чітко й без емоцій виклала свою сфабриковану версію. Вона розповіла про фіктивні закупівлі за рядком господарських потреб, про завищені кошториси, про гроші, які, за її підрахунками, Зоя виводила й ховала через одного з вільнонайманих водіїв.
Вона говорила впевнено, оперуючи цифрами й фактами, які сама ж і створила. Вона жодного разу не згадала «Кума». Павучиха слухала, мовчки не перебиваючи.
Коли Олена закінчила, вона взяла аркуші, довго, уважно їх вивчала. Тиша в кімнаті стала майже відчутною. Олена відчувала, як по її спині повільно повзе крапля поту.
«Хороша робота», — нарешті промовила Павучиха, відкладаючи папери. Її голос був рівний, але в очах майнуло щось нове, чого Олена раніше не бачила. Щось схоже на хижий блиск.
«Дуже хороша робота. Ти знайшла щура, який жер із моєї годівниці.
За це буде нагорода». Вона зробила паузу, дивлячись Олені просто в очі. «Але знаєш, слідча, що я за своє довге життя зрозуміла? Щури рідко живуть на самоті.
За одним, найжирнішим, майже завжди ховається ціла зграя. І найрозумніший мисливець ніколи не квапиться. Він спершу вистежує всю зграю.
До останньої особини. Не забувай про це». Павучиха усміхнулася…
