Вона мовчки кивнула в бік виходу. Це був не виклик на страту, це було запрошення на розмову. Останню.
Вони йшли порожнім гулким двором, світанок ледь жеврів, фарбуючи сірі стіни в лілові тони. Павучиха не обернулася, коли вони увійшли до її каптьорки. Там було порожньо.
Ні Мовчунки, ні Скальпеля, тільки дві чашки на столі й чайник, що закипав. «Вона все розповіла», — сказала Павучиха, сідаючи на свій табурет. Її голос був рівний, як поверхня замерзлого озера.
«Про Кума. Про його справи. Про те, що Зоя була лише скарбницею.
І про те, що ти знала про це й збрехала мені». Олена мовчала. Заперечувати було безглуздо.
«Вона просила в мене тільки одного. Твоєї смерті». Продовжила Павучиха, наливаючи чай в обидві чашки.
Вона була готова віддати мені всю інформацію, всі схеми в обмін на твою голову. Вона дуже любила свою подругу. Павучиха підсунула одну з чашок до Олени.
«Ей, це не отрута!» Олена взяла чашку. Руки не тремтіли.
Вона зробила ковток. Гарячий, гіркий чай обпік горло. «І що ви їй відповіли?» — тихо спитала вона.
Павучиха всміхнулася. «Я сказала їй, що вона дуже дурна жінка. Вона прийшла до Вовка, щоб поскаржитися на лисицю, не розуміючи, що Вовк зжере їх обох і навіть не вдавиться.
Війна з Кумом — це війна з усією системою. Її не можна виграти заточкою чи бунтом. Її можна вести тільки зсередини».
Тихо. «Роками. І для такої війни мені потрібен не праведний месник, а розумний, безпринципний і безжальний стратег.
Такий, як ти». Вона подивилася Олені просто в очі. «Ти збрехала мені не для того, щоб урятувати Кума.
Ти збрехала, щоб урятувати себе і мене від передчасної дурної війни. Ти оцінила ризики й ухвалила єдине правильне рішення. Ти вчинила не як поліцейська і не як ув’язнена.
Ти вчинила як гравець. А мені потрібні саме гравці». В Олени перехопило подих…
