«Ти наступна». Це не була погроза. Це була констатація факту.
Олена зрозуміла, що Павучиха, можливо, й повірила їй, але Скальпель — ні. І вона чекатиме. Чекатиме найменшої помилки.
Увечері після відбою, коли Олена лежала на своєму чистому ліжку, яке здавалося їй тепер ложем із розпеченого вугілля, двері до блоку тихо рипнули. Увійшла одна з шісток Павучихи. Вона підійшла до ліжка Олени.
«Хазяйка сказала, що ти молодець», — прошепотіла вона. «Сказала, щоб ти взяла.
Це твоя нагорода». Вона поклала на тумбочку плитку справжнього шоколаду й пачку дорогих сигарет. В умовах тюрми це було ціле багатство.
Але Олена дивилася на ці дари як на отруту. Вона зрозуміла, що це не нагорода. Це було тавро.
Тепер вона офіційно була на утриманні злодійського світу. Зворотного шляху не було. Шістка вже зібралася йти, але затрималася у дверях.
«Ах, так. Ледь не забула», — сказала вона, обернувшись. «Павучиха зараз зайнята.
У неї гість». «Хто?» — машинально спитала Олена. Дівчина всміхнулася.
«Твоя знайома. Мовчунка. Сама прийшла.
Сказала, що в неї є розмова. Дуже важлива. Сказала, що знає, хто насправді щурить.
І що це не Зойка». Олена завмерла. Світ навколо неї перестав існувати.
Шоколад, сигарети, чисте ліжко. Усе це зникло. Вона почула лише останні слова.
Мовчунка пішла до Павучихи. Здавати її. Вона не стала мстити нишком.
Вона завдала удару в саме серце. Вона пішла до головного ворога, щоб знищити свого особистого ворога, навіть ціною власного життя й викриття всієї схеми. Олена лежала на ліжку й розуміла, що наступні двадцять чотири години стануть для неї останніми.
Бо з тієї каптьорки живим виходить тільки один. Ніч не закінчувалася. Вона перетворилася на липку, задушливу субстанцію, в якій тонули години й хвилини.
Олена лежала, не ворухнувшись, і слухала, як кров стукає у скронях. Кожною клітиною вона відчувала, як за кілька десятків метрів від неї, в тиші каптьорки, вирішується її доля. Там, навпроти одна одної, сиділи дві жінки.
Одна — втілення тюремного закону, друга — втілення материнського горя й помсти. І вона, Олена, була між ними, невидима, але саме вона була причиною цієї зустрічі. Вона не сумнівалася, що Мовчунка розповість усе.
Вона викладе всю правду про Кума, про велику гру, про те, як Олена, колишня поліцейська, стала пішаком у цій грі, пожертвувавши її подругою. І Павучиха, якою б розумною вона не була, не пробачить такого. Вона не пробачить не брехню, а те, що її, хазяйку тюрми, тримали за дурепу.
Вона чекала кроків. Чекала, що двері відчиняться, і на порозі з’явиться Скальпель із заточкою в руці. Але кроків не було.
Одна година змінилася іншою. Блок почав прокидатися, у передсвітанкових сутінках почулися перші покашлювання, скрип нар, і в цю мить двері її блоку відчинилися. На порозі стояла не Скальпель, а сама Павучиха, сама…
