Насправді Савченко їздив далекими дорогами у старому позашляховику, харчувався консервами, ночував де доведеться й нікому нічого не був винен. На цій лісовій дорозі він опинився дві доби тому не за планом: двигун застукав, і Остап звернув із траси, щоб розібратися з несправністю. Поломку він знайшов і усунув, але вибиратися незнайомою дорогою в темряві не захотів. Наступного дня він нікуди не поспішав, перевірив двигун і вирішив дочекатися ще одного ранку. Ризикувати без потреби не було сенсу.
Він розвів маленьке багаття, поїв і заснув у машині, загорнувшись у військову ковдру. Другої ночі просто лежав, слухаючи ліс. Ця звичка не зникала: тіло могло відпочивати, але мозок і далі працював, розбираючи звуки, відділяючи звичайні від чужорідних і відзначаючи кожну зміну.
Вітер. Крик сови. Хрускіт гілки під лапою звіра. Ледь чутний гул далекої траси. Усе було звичним.
Потім з’явився шум ще одного автомобіля. Машина з’їхала з асфальту й заглибилася в ліс. Савченко розплющив очі. За кілька хвилин до нього долинули голоси — дуже далекі, однак нічний ліс переносив звук непередбачувано: той зникав, а потім повертався несподівано гучним.
Остап не квапився. Він підвівся, надягнув куртку, дістав з-під сидіння потрібну річ і вийшов. Трохи постояв, даючи очам звикнути до темряви, після чого рушив туди, звідки долинали голоси.
Поспішати він не збирався. Савченко надто добре знав, що поспіх убиває. Він ішов повільно й точно, оминав сухе листя, не зачіпав гілок. Безшумного руху не можна навчитися за кілька днів. Він виробляється роками й перетворюється на м’язову пам’ять: тіло діє раніше, ніж виникає думка.
Холод Остапа не тривожив. Вісім градусів морозу здавалися майже дитячою температурою тому, хто працював за тридцяти п’яти нижче нуля, діяв у воді й витримував по три доби без сну. Його тіло давно вміло терпіти.
Пройшовши близько чотирьохсот метрів, Савченко сховався за деревом. У світлі ввімкнених фар він побачив службовий позашляховик, трьох чоловіків і дівчину. Тридцять секунд Остап без руху вивчав те, що відбувалося.
Супротивників було троє, усі кремезні. Один стояв біля машини, двоє були поруч із дівчиною, причому один її тримав. Вона опиралася вже слабо: або вибилася з сил, або її встигли вдарити. На чоловіках була форма патрульної служби — точніше, те, на що вона перетворюється наприкінці зміни. В одного на ремені чітко виднілася кобура. Зброї другого Савченко не бачив, але припускав, що вона теж є. Третій, повернувшись спиною, нишпорив у бардачку.
Відстань становила метрів тридцять. Остап повільно видихнув і змусив себе зачекати. Ще хвилина спостереження дала йому все, що було потрібно для оцінки. Рішення було ухвалене, однак Савченко не вийшов на освітлене місце. Він відступив у темряву й почав обходити галявину, прямуючи до машини й чоловіка біля бардачка.
Молот шукав випивку. Знайшовши пів пляшки, він відкрив її й приклався просто до горлечка. Наступної секунди йому вчулося чуже присуття за спиною. Він нічого не почув — саме відчув. Такий інстинкт іноді виникає в тих, хто довго жив поруч із небезпекою.
Молот різко обернувся. За ним були лише дерева й темрява. Він постояв, знизав плечима й знову повернувся до позашляховика. Пляшка зникла. Кілька митей чоловік дивився на порожнє місце, де щойно її залишив, потім озирнувся.
— Гей! — гукнув він. — Гей, ви там!
Ніхто не озвався. Навколо стояла тиша.
Молот повільно повів рукою до пояса, де носив ніж. Піхви лишилися на місці, але всередині було порожньо. Він не зрозумів сенсу того, що сталося. Для Савченка це був перший хід: він дав супротивникам зрозуміти, що перебуває поруч, і змусив їх нервувати…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
