Артем дивився на них і відчував, як усередині стискається серце.
На кілька хвилин стало тихо.
Вони стояли біля могили втрьох — чоловік, жінка й великий чорний птах. Перед свіжим пагорбком землі, під дерев’яним хрестом із маленькою фотографією. І якби час міг зупинитися саме тут, Артем, мабуть, був би вдячний.
Але внизу, з боку села, почувся гул.
Спершу тихий. Схожий на далекий вітер у верховіттях дерев.
Потім виразніший.
Голоси. Рипіння снігу. Металевий дзенькіт. Важкі кроки.
Марина зблідла.
Чорний підвів голову. Пір’я на його шиї стало дибки.
Артем повільно став перед могилою, затуляючи собою дружину, птаха й хрест. Ноги розставив широко. Рушницю тримав стволами вниз, але пальці вже лягли на дерево приклада.
З-за повороту дороги показалися люди.
Попереду йшов Василь — той самий червонощокий чоловік, що найголосніше кричав біля воріт. У руках він тримав лопату, як прапор. Обличчя його було налите кров’ю, очі палали неприродним блиском.
За ним рухалися інші. Чоловік із п’ятнадцять, а може, й більше. Чоловіки, яких Артем знав усе життя. З ким ходив на роботу. Кому допомагав лагодити дахи. У кого сидів за столом. З ким сперечався, сміявся, ділив хліб і важкі зими.
Тепер вони були чужими.
У одних у руках були палиці. В інших — лопати. Хтось ніс вила. Один тримав рушницю, не піднімаючи її, але так, щоб усі бачили.
Їхні обличчя були похмурі, напружені. Багато хто не хотів дивитися Артемові в очі. Але назад уже ніхто не повертав.
Натовп зупинився біля цвинтарної хвіртки.
Василь ступив уперед і ударом чобота збив сніг із порога.
— Ну що, Артеме? — крикнув він. — Час вийшов.
Луна його голосу прокотилася між хрестами.
— Прибирай свого птаха. Або ми самі приберемо.
Інші мовчали. У цьому мовчанні було більше загрози, ніж у криках. Вони не хотіли першими назвати те, що відбувається, розправою, але вже прийшли на цвинтар із палицями й лопатами. Кожен із них ховався за словами про страх, про порядок, про спокій мертвих, але Артем бачив інше: натовп прийшов знищити те, чого не розумів.
— Не підходьте, — сказав він.
Голос прозвучав спокійно. Навіть надто спокійно. Від цього передні ряди мимоволі сповільнили крок.
— Тут лежить мій син. Поки я живий, ніхто не господарюватиме на його могилі. Птах залишиться.
— Ти зовсім розум утратив! — крикнув хтось позаду. — Це не птах! Подивися на нього!
Чорний, ніби зрозумів, що мова про нього, злетів із плеча Марини й сів на верхівку хреста. Він розправив крила, витяг шию й видав різкий пронизливий крик. У цьому крику не було страху. Він звучав як виклик.
Натовп здригнувся.
Величезний чорний птах на хресті, свіжа могила, бліда жінка поруч, батько з рушницею — усе це виглядало надто сильно, надто моторошно для людей, уже накручених чутками й страхом. У когось на обличчі майнув сумнів. Але Василь, навпаки, тільки дужче розлютився.
— Бачите? — загорлав він. — Бачите, що діється? Збити його! Зараз же!
Він нахилився, схопив із землі мерзлий грудок, змішаний із крихтою старої цегли, і жбурнув у бік могили.
Грудка пролетіла повз Чорного й ударилася об сусідню огорожу. Звук вийшов сухий, різкий, як ляскіт. І цього виявилося досить.
Натовп хитнувся вперед.
Люди рушили через хвіртку, ламаючи наст, збиваючи сніг з огорож, наступаючи на чужі могили. Хтось уже не дивився під ноги. Хтось лаявся крізь зуби. Хтось, навпаки, ішов із зблідлим обличчям, ніби й сам боявся того, що робить, але зупинитися вже не міг.
Артем вихопив рушницю.
— Назад! — крикнув він. — Стрілятиму!
На мить усі завмерли.
Він підняв стволи вгору й вистрілив у повітря.
Гуркіт розірвав цвинтарну тишу. З найближчих дерев зірвалися грудки снігу. Десь унизу, в селі, загавкали собаки.
Натовп відсахнувся, але не розсипався.
— Наступний постріл буде по ногах, — сказав Артем, перезаряджаючи рушницю.
Василь зло оскалився.
— Не вистрілиш. Не посмієш проти своїх. Мужики, тисни його!
І він першим кинувся вперед, замахнувшись лопатою.
Марина скрикнула. Чорний зірвався з хреста й кинувся вниз, просто на нападників. Він не міг зупинити людей, але метався перед їхніми обличчями, бив крилами, намагався клюнути шапки, змушував їх пригинатися й лаятися.
Почалася метушня.
Хтось послизнувся. Хтось замахнувся палицею на птаха й влучив по плечу сусіда. Артема збили з ніг. Рушниця вилетіла з рук і ковзнула по снігу. Він устиг ударити когось кулаком, дістав сильний поштовх у ребра, упав на бік, але відразу спробував підвестися.
Навіть лежачи, він повз до могили, затуляючи собою підступи до хреста.
— Не чіпайте! — кричала Марина, кидаючись уперед. — Не чіпайте його!
Але її голос тонув у криках, рипінні снігу, важкому диханні людей і лопотінні чорних крил.
Здавалося, ще мить — і натовп прорветься. Розтопче укриття, зіб’є хрест, уб’є птаха, а разом із ним знищить останню живу ниточку, яку Артем і Марина тримали в руках після смерті сина.
І тоді небо змінилося.
Ще хвилину тому воно було ясне, холодне, зимове. Але раптом над лісом піднялася темна хвиля. Спершу Артем подумав, що це хмара, хоча звідки їй узятися так швидко? Потім почув шум.
Не вітер.
Крила.
З верхівок дерев з усіх боків здіймалися ворони.
Їх було багато. Спершу десятки, потім сотні. Чорні цятки зривалися з гілок, піднімалися вище, з’єднувалися в єдину живу масу. Вони летіли до цвинтаря, ніби хтось беззвучно покликав їх усіх разом.
Чорний закричав над могилою, і його крик потонув у відповідному гуркоті сотень пташиних голосів.
Зграя накрила цвинтар.
Птахи не кидалися на людей, не рвали одяг, не били в обличчя. Але вони кружляли так низько й щільно, що повітря потемніло. Шум крил став оглушливим. Сніг піднявся із землі білим пилом. Чорні тіла миготіли над головами, перетиналися, розходилися, знову сходилися у величезну живу воронку, центром якої була могила Дані.
Люди завмерли.
Палиці опустилися. Лопати повисли в руках. Навіть Василь, який уже заніс руку для удару, позадкував.
— Що це?..
