— прошепотів він, і голос його зірвався.
Ніхто не відповів.
Ворони кружляли все нижче. Їхні крики зливалися в суцільний гул, від якого дзвеніло у вухах. Здавалося, сам ліс піднявся й прийшов на захист маленького пагорбка, старого ворона і двох людей, які відмовилися зрадити пам’ять своєї дитини.
Марина стояла, притиснувши руки до грудей, і дивилася в небо широко розплющеними очима. Сльози текли по її обличчю, але вона навіть не помічала їх.
Артем підвівся із землі, витер розбиту губу рукавом і повільно випростався. Поруч, на хресті, знову сидів Чорний. Він розправив крила й кричав разом зі зграєю, як ватажок, як вартовий, як той, хто покликав своїх.
І в цю мить Артем зрозумів: вони не самі.
Їхній біль почули. Їхній відчай не залишився порожнім. Допомога прийшла не від людей, не від тих, хто мав би зрозуміти, а звідти, звідки її ніхто не чекав, — із дикого серця лісу.
Забобонний жах скував натовп сильніше за будь-яку зброю. Чоловіки, ще недавно готові до розправи, раптом стали схожими на переляканих дітей. Їхні обличчя зблідли. Вони відступали, спотикалися, прикривали голови руками.
Першим не витримав Василь. Лопата випала в нього з пальців, ударилася об сніг, і цей звук був ледь чутний у гулі крил.
— Тікаємо! — крикнув хтось.
І натовп здригнувся.
Чоловіки кинулися назад до хвіртки, штовхаючи один одного, падаючи в замети, зачіпаючи старі огорожі. Хтось загубив шапку, хтось рукавицю, хтось залишив палицю біля самої могили. Уже ніхто не думав про ворона, про «лихий знак», про сміливі погрози. Кожен хотів тільки одного — вибратися з цвинтаря.
Вороняче каркання переслідувало їх до самої дороги.
Коли останній із нападників зник за деревами, зграя почала підніматися вище. Птахи не полетіли одразу. Вони посідали на верхівках дерев довкола цвинтаря, перетворивши темні крони на живі чорні шапки.
Тисячі очей дивилися вниз.
На свіжу могилу. На Артема. На Марину. На старого ворона, який залишився на хресті.
Після оглушливого хаосу настала така тиша, що вона здавалася майже нереальною. Тільки вітер ворушив гілки укриття біля хреста, та Марина тихо схлипувала, стоячи поруч із чоловіком.
Артем підійшов до неї й обійняв. Вона тремтіла всім тілом.
— Усе, — сказав він хрипко. — Усе скінчилося.
Але тієї ж миті Чорний дивно хитнувся на хресті.
Артем підвів голову.
Птах спробував утриматися, переступив лапами, розправив одне крило, але друге повисло незграбно. Видно, у метушні його зачепили палицею чи лопатою. Чорний іще раз каркнув, уже слабше, і зірвався вниз.
Він упав у сніг біля могили.
— Ні! — скрикнула Марина.
Вони кинулися до нього одночасно.
Ворон лежав на боці, важко дихаючи. Очі його були розплющені, але в них з’явився мутний біль. Одне крило було неприродно відведене вбік.
Артем обережно взяв птаха на руки. Чорний сіпнувся, але не став клюватися. Тільки подивився на нього так, ніби просив не кидати.
— Живий, — сказав Артем, хоча голос його тремтів. — Живий. Крило, здається, пошкодили.
Марина зняла з себе теплу хустку й накрила птаха.
— Додому, — сказала вона. — Несемо його додому.
Артем кивнув.
Він підняв ворона дбайливо, як колись ніс маленьку труну. Тільки тепер у руках було живе тіло — важке, тепле, тремтяче. І це тепло здавалося дивом.
Вони повільно пішли вниз, до села.
На вулицях було порожньо. Але за вікнами миготіли обличчя. Люди дивилися на них крізь фіранки, щілини у віконницях, з-за дверних косяків. Тепер у цих поглядах не було колишньої злості. Тільки страх, розгубленість і щось схоже на сором.
Ніхто не вийшов. Ніхто не зупинив їх. Ніхто не спитав, куди вони несуть птаха.
Удома Марина відразу взялася до Чорного. Вона влаштувала йому м’яку підстилку в теплому кутку біля печі, дістала чисті ганчірки, теплу воду, мазь, якою раніше лікувала забої Артема після важкої роботи. Руки в неї тремтіли, але рухи були точні й обережні.
Ворон спершу насторожено стежив за кожним її кроком. Потім утома й біль узяли своє. Він дозволив оглянути крило, випив води з блюдця і, нахохлившись, заплющив очі.
У хаті з’явилася дивна тиша….
