Кухня ресторану сяяла чистотою. Металеві поверхні блищали під яскравими лампами, кухарі швидко рухалися між плитами, офіціанти забирали готові страви, пара здіймалася над каструлями. Усе було шумне, швидке, злагоджене. Здавалося, кожна людина знала своє місце, кожен рух був відточений.
Аліна вже хотіла відійти, щоб її не помітили, але тут до кухні увійшла жінка.
Вона відразу вибивалася з цієї метушні. На ній була яскрава елегантна сукня, зовсім не доречна для спекотної кухні. Тонкі підбори дзвінко цокали по плитці. Волосся лежало бездоганно, обличчя залишалося спокійним, а рухи були впевненими, ніби вона мала право бути будь-де.
Аліна насупилася, намагаючись пригадати, де бачила це обличчя.
І пригадала.
Старі журнали. Викинуті газети. Фотографії з прийомів і благодійних вечорів. Це була Діана Левіна — дружина багатого підприємця Віктора Левіна.
Дівчинка мимоволі притислася до стіни.
Що така жінка робить на кухні? Люди на кшталт неї зазвичай сидять у залі, усміхаються, приймають компліменти, розмовляють із такими самими вбраними гостями. Вони не заходять туди, де спека, пара, брудні каструлі й поспіх працівників.
Але Діана не виглядала випадковою гостею.
Вона рухалася обережно й водночас упевнено. Підійшла до довгого столу, де кухар закінчував прикрашати страву. На білій тарілці лежало м’ясо з гарніром, политим густим соусом. Страва виглядала так красиво, що Аліна навіть на секунду забула, де перебуває, і відчула, як болісно стиснувся шлунок.
Діана озирнулася.
У цьому погляді не було звичайної цікавості. Вона перевіряла, чи не дивиться хтось.
Кухар на мить відійшов до офіціанта, щоб щось уточнити. Цього виявилося досить.
Жінка швидко відкрила сумочку й дістала маленький темний флакон. Він блиснув у світлі ламп. Рухи Діани були точні, спокійні, майже звичні. Вона відкрутила кришечку й схилилася над тарілкою.
Аліна перестала дихати.
Кілька крапель темної рідини впали просто на страву.
Діана відразу закрила флакон, сховала його назад у сумочку й відступила від столу так спокійно, ніби лише поправила серветку. На її обличчі не було ні страху, ні сумніву. Навпаки — ледь помітне задоволення.
Аліна відчула, як холод пробіг спиною.
Вона не відразу зрозуміла, що саме побачила. Розум відчайдушно шукав інше пояснення: може, це соус? ліки? приправа? Але серце вже знало правду.
Це було не випадково.
Це була отрута.
Дівчинка знову подивилася на тарілку. Ще хвилину тому їжа здавалася їй розкішною й недосяжною. Тепер вона виглядала смертельною пасткою, прикритою красивим соусом.
— Вона отруїла… — прошепотіла Аліна, відчуваючи, як німіють губи.
На кухні все й далі рухалося, наче нічого не сталося. Кухар повернувся до столу, не помітивши нічого дивного. Офіціант приготувався забрати страву. Діана, не озираючись, вийшла з кухні.
Аліна стояла за вікном, притулившись до холодної стіни, і розуміла: якщо вона зараз піде, хтось може померти.
Аліна стояла за кухонним вікном і не могла ворухнутися. Усередині все продовжувало кипіти звичайною ресторанною метушнею: кухарі перегукувалися, офіціанти снували між столами, хтось ставив тарілки на таці, хтось протирав край страви серветкою. Для всіх навколо це був просто вечір, звичайна робота, звичний шум дорогого закладу.
Але для Аліни світ ніби зупинився.
Вона бачила маленький темний флакон. Бачила, як Діана Левіна озирнулася, дочекалася, поки кухар відвернеться, і додала рідину в тарілку. Бачила спокійний вираз її обличчя — не переляканий, не розгублений, а впевнений, майже задоволений. Це не могло бути помилкою. Жінка прийшла на кухню не випадково.
Аліна притисла долоню до грудей, ніби намагалася втримати серце, яке билося надто голосно. У голові виникали уривки думок, одна страшніша за іншу. Треба щось сказати. Треба зупинити офіціанта. Треба попередити того, кому призначена страва.
Але як?
Вона подивилася на свої брудні руки, на стару куртку, на збиті ноги. Хто їй повірить? Дівчинці з вулиці, яку кілька хвилин тому штовхнули на асфальт і назвали злодійкою? Варто їй підійти до дверей ресторану, охорона прожене її, не давши договорити. А якщо вона почне кричати, її просто схоплять і викинуть.
Офіціант уже взяв тарілку.
Аліна мимоволі ступила вздовж стіни, стежачи за ним крізь вікно. Таця зі стравою хитнулася в його руках, але той швидко вирівняв її й попрямував до виходу з кухні. Ще кілька митей — і тарілка опиниться в залі. Ще трохи — і людина піднесе виделку до рота.
Дівчинка відчула, як до горла підступає нудотний страх.
«Я мушу», — сказала вона собі. — «Якщо я промовчу, він помре».
Але інший голос усередині шепотів: «Тебе не послухають. Тебе звинуватять. Тебе знову принизять. Це не твоє життя, не твоя біда».
Аліна міцніше стиснула картон, який усе ще тримала під пахвою. Цей жалюгідний шматок, її єдине майно, раптом видався їй неймовірно важким. Вона зрозуміла, що не зможе бігти з ним. Дівчинка швидко поклала картон біля стіни, ніби залишала там частину свого колишнього життя, і повернулася до виходу з подвір’я.
Хліб у кишені вдарявся об стегно при кожному кроці. Ще недавно ця знахідка здавалася порятунком. Тепер Аліна майже забула про голод. Усередині залишилася тільки одна думка: встигнути.
Вона вибігла із заднього двору й кинулася до парадного входу ресторану. На ходу їй доводилося обминати калюжі, сміттєві баки, машини, що стояли вздовж стіни. Холодне повітря обпікало легені, але вона не зупинялася. Скляні двері вже виднілися попереду — високі, блискучі, із золотавим світлом за ними.
Біля входу стояв охоронець.
Він був кремезний, широкоплечий, у темній формі. Обличчя в нього було втомлене й невдоволене, ніби сам вигляд Аліни вже зіпсував йому вечір. Він помітив її ще до того, як вона підбігла до дверей, і відразу ступив назустріч, перегороджуючи шлях.
— Ти куди? — грубо спитав він.
Аліна зупинилася так різко, що ледь не послизнулася.
— Пустіть мене! — видихнула вона. — Там небезпека!
Охоронець зміряв її поглядом із ніг до голови. У його очах промайнула звична бридливість.
— Яка ще небезпека? Іди звідси.
— Будь ласка! — вона спробувала обійти його, але він виставив руку. — У їжі отрута! Я бачила! Жінка додала щось у страву!
Охоронець спочатку навіть не відразу зрозумів, що вона каже. Потім коротко всміхнувся.
— Ти вирішила влаштувати спектакль?…
