Спочатку крокувала швидко, потім майже побігла. Їй здавалося, що всі ще дивляться їй услід. Що десь за нею чується голос тієї жінки. Що перехожі бачать не дівчинку, а брудну пляму на вулиці.
Вулиця була довга. Світло вітрин розпливалося перед очима. Ноги, звиклі до холоду й болю, раптом стали важкими, ніби до них прив’язали каміння. Аліна звернула в перший темний провулок і зупинилася тільки тоді, коли шум натовпу залишився далеко позаду.
Вона притулилася до цегляної стіни. Холод одразу пробрався крізь тонку куртку, але дівчинка майже не відчула цього. Сльози самі покотилися по обличчю.
Аліна плакала тихо. Не схлипувала голосно, не кликала нікого, не просила втішити. Вона давно зрозуміла: якщо плакати надто голосно, можуть прогнати. Тому сльози просто котилися по щоках, залишаючи мокрі доріжки на брудній шкірі.
У голові крутилися одні й ті самі думки.
Чому ніхто не вірить, що вона просто хоче їсти? Чому її відразу вважають поганою? Чому досить старої куртки й брудних рук, щоб люди перестали бачити в тобі людину?
Вона ж не обирала такого життя. Не просила спати на картоні. Не хотіла ритися в смітті. Не мріяла простягати стаканчик перехожим і терпіти чуже відразливе ставлення.
Аліна опустила погляд на картон, який тримала в руках. Цей жалюгідний шматок був її домом. Її стіною від вітру. Її постіллю. Її єдиною річчю, яку ще ніхто не відібрав.
Пальці дівчинки тремтіли. Якоїсь миті їй стало страшно від власної думки: якщо вона одного дня просто зникне, хто це помітить? Хто спитає, де вона? Хто стане її шукати?
Відповідь була надто очевидною.
Ніхто.
Вона заплющила очі. Перед нею знову постало обличчя жінки в дорогому пальті. Її презирливий погляд. Її голос. Слова, що ніби прилипли до шкіри: брудна, жебрачка, злодійка.
Аліна різко вдихнула.
Ні.
Вона не могла дозволити цим словам стати правдою. Нехай вона голодна. Нехай у неї немає дому. Нехай її ніхто не чекає. Але вона не злодійка і не сміття. Вона жива. І вона мусить протриматися ще хоча б один день.
Так вона завжди себе вмовляла: ще трохи. Ще один крок. Ще одна ніч. Ще один ранок.
Дівчинка витерла обличчя рукавом і змусила себе відійти від стіни. У провулку було темно, але десь попереду виднілося світло. Невеликі жовті плями на мокрому асфальті здавалися далекими острівцями тепла.
Аліна пішла туди.
Вона думала про їжу. Про будь-який шматок хліба. Про щось тепле, що можна було б тримати в долонях. Вона знала кілька місць, де іноді вдавалося знайти залишки. Але майже всюди були інші діти — такі самі втомлені, злі від голоду, готові відібрати знайдене.
Аліна боялася їх. Вона знала, як боляче, коли тебе штовхають у спину, коли виривають із рук пакет, коли сміються з того, що ти надто слабка, щоб утримати свою здобич. Але зараз голод був сильніший за страх.
Ноги самі привели її до знайомого місця — заднього двору дорогого ресторану.
Вона не раз приходила сюди. За високими стінами завжди пахло смаженим м’ясом, свіжим хлібом, спеціями й гарячими соусами. Цей запах мучив її мало не до сліз, але водночас давав надію. Якщо ресторан викидав залишки, іноді можна було знайти щось їстівне. Не завжди свіже, не завжди чисте, але достатнє, щоб дожити до наступного дня.
Аліна зупинилася біля рогу й прислухалася.
На подвір’ї було тихо. Лише з відчиненого кухонного вікна долинали голоси, дзенькіт посуду й глухий шум витяжки. Біля стіни стояли великі сміттєві контейнери. Дівчинка знала: працівники ресторану терпіти не можуть таких, як вона. Якщо помітять, накричать, проженуть, можуть схопити за руку або покликати охоронця.
Вона натягнула капюшон нижче, щоб обличчя було не так помітно, і обережно підійшла до контейнера.
Кришка була важка, але Аліна звикла. Вона підняла її, скривилася від різкого запаху й почала швидко перебирати пакети. Під пальцями траплялися мокрі серветки, пластикові коробки, упаковки, лушпиння, шматки розмоклого паперу. Дівчинка намагалася не думати про це. Головне — знайти їжу.
За кілька хвилин рука натрапила на щільний згорток.
Аліна витягла його й завмерла.
То був невеликий хлібний батончик в упаковці. Не розчавлений, майже цілий. Можливо, хтось просто не доїв або викинув зайве.
Для неї це була справжня удача.
Серце забилося швидше. Дівчинка судомно озирнулася і швидко сховала знахідку до кишені куртки. Їй навіть стало страшно радіти: надто часто радість на вулиці закінчувалася тим, що хтось сильніший помічав здобич і відбирав її.
Вона знову глянула в контейнер. Може, там є ще щось. Може, сьогодні їй пощастить більше, ніж зазвичай.
Але в цю мить Аліна раптом завмерла.
Їй здалося, що хтось дивиться.
Вона повільно підняла голову. На подвір’ї, як і раніше, нікого не було. Але з кухонного вікна лилося тепле світло, і тіні всередині рухалися так близько, що дівчинка мимоволі відступила. Вікно було прочинене. Звідти долинали уривки розмов, стукіт ножів, шипіння сковорідок.
Аліна не знала чому, але тривога раптом витіснила радість від знайденого хліба.
Вона обережно підійшла ближче до стіни й зазирнула всередину…
