— Я не брешу! — Аліна майже закричала. — Я бачила крізь кухонне вікно! Вона дістала флакон і капнула в тарілку! Людина може померти!
— Слухай сюди, — голос охоронця став жорсткішим. — Це не місце для таких, як ти. Тут вечеряють люди, які платять гроші, а не бігають зі смітника до дверей.
Ці слова боляче вдарили, але часу на біль не було.
— Та послухайте ж! — Аліна ступила ближче. — Я не прошу їжі! Я не прошу грошей! Там справді отрута!
Охоронець насупився. Тепер його роздратування змінювалося злістю.
— Ще раз підвищиш голос — викличу поліцію. Зрозуміла?
— Ви мусите мені повірити!
— Я тобі нічого не винен.
Він поклав руку на рацію, що висіла на грудях.
Аліна відчула, як усередині все провалюється. Якщо він зараз викличе підмогу, її схоплять, і тоді вона точно не встигне. У залі хтось уже може сидіти перед цією тарілкою. Може, вже взяв виделку. Може, вже…
Вона різко відступила на крок.
— Добре, — прошепотіла вона, опустивши очі. — Я піду.
Охоронець фиркнув.
— Давно пора.
Аліна повернулася й пішла вздовж стіни, намагаючись виглядати так, ніби справді здалася. Але щойно сховалася за рогом, одразу притулилася до холодного каменю й почала стежити за входом.
Охоронець повернувся на своє місце. Він поправив куртку, озирнувся на дорогу, засунув одну руку до кишені. Його увага знову стала розсіяною. Аліна розуміла: відкрито пройти не вийде. Треба дочекатися моменту.
Повз ресторан проходили вбрані пари, зупинялися машини, хтось сміявся біля дверей. Аліна дивилася, не кліпаючи, хоча очі щипало від вітру. Кожна секунда здавалася втраченою. Серце калатало так сильно, що їй здавалося — охоронець почує його навіть з-за рогу.
І тут до входу під’їхала темна блискуча машина.
Охоронець відразу пожвавішав. Він розправив плечі й зробив кілька кроків уперед, щоб відчинити двері пасажирам. Із машини почали виходити гості — чоловік у довгому пальті й жінка у світлій сукні під хутряною накидкою. Охоронець злегка вклонився, притримуючи двері.
Аліна зрозуміла: зараз.
Вона зірвалася з місця.
Бігла майже безшумно. Босі ноги торкалися холодного каменю, стара куртка не шаруділа. Дівчинка пригнулася, прослизнула за спинами гостей і в останню мить шмигнула в прочинені скляні двері. Її плече ледь не зачепило одвірок, але вона втрималася й метнулася вбік, ховаючись за високою декоративною колоною.
Усередині виявилося ще яскравіше й розкішніше, ніж вона уявляла.
Підлога зі світлого каменю сяяла так, що в ній відбивалися люстри. На стінах висіли картини у важких рамах, між столиками стояли великі вази з квітами, пахло дорогою їжею, парфумами й полірованими меблями. Гості сиділи за білими скатертинами, неголосно розмовляли, піднімали келихи, сміялися так спокійно, ніби світу за скляними дверима не існувало.
Аліна на мить завмерла.
Вона почувалася тут чужою до болю. Її брудні ноги стояли на холодній блискучій підлозі. Стара куртка, плями, скуйовджене волосся — усе це здавалося їй ще помітнішим серед чистоти, світла й дорогих тканин. Їй захотілося сховатися, зникнути, стати невидимою.
Але десь у залі була тарілка з отрутою.
Це змусило її знову рухатися.
Аліна присіла за великою вазою з білими квітами й обережно визирнула. Офіціанти плавно ковзали між столами. На тацях стояли келихи, тарілки, сріблясті прибори. Їй треба було знайти того самого офіціанта. Того, хто забрав страву з кухні.
Спочатку очі розбігалися. У залі було надто багато людей, надто багато світла, надто багато руху. Вона бачила блискучі прикраси, темні костюми, білі серветки, усмішки, руки, що піднімали келихи. Але потім її погляд зачепився за знайому тацю.
Офіціант із тією самою тарілкою рухався до центрального столика.
Там сиділо кілька людей, але головний серед них одразу вирізнявся. Чоловік років сорока, у строгому дорогому костюмі, зі втомленим, але впевненим обличчям. Він тримався спокійно, майже стримано. Решта раз у раз зверталися до нього, ніби його думка була найважливішою за столом.
Аліна впізнала його.
Віктор Левін.
Вона бачила його обличчя в старих газетах, які знаходила біля смітників: фотографії з ділових зустрічей, згадки про великі проєкти, знімки поруч із Діаною. Отже, тарілка призначалася йому. Його власна дружина додала отруту в його їжу.
У Аліни перехопило подих.
Офіціант уже ставив страву перед Віктором.
Дівчинка стиснула кулаки. Вона мусила діяти просто зараз. Але тіло ніби не слухалося. У голові промайнуло обличчя охоронця, його рука на рації, чужі погляди, сміх перехожих, слова жінки в темному пальті.
«Тебе ніхто не почує».
Але потім вона побачила, як Віктор узяв виделку.
І страх відступив.
Аліна вискочила з-за вази й побігла до столу. Кілька гостей здивовано повернули голови. Офіціант зробив крок назустріч, намагаючись її зупинити, але вона прослизнула повз нього.
— Не їжте! — закричала вона.
Її голос різко прорізав м’який гул ресторану. Розмови обірвалися. Люди почали озиратися.
Віктор підвів очі. Виделка вже була в його руці. На обличчі з’явилося здивування.
— Не чіпайте цю страву! — Аліна майже падала від бігу, але продовжувала кричати. — Там отрута!
За столом запанувала тиша. Хтось ахнув. Жінка праворуч від Віктора відсунулася на стільці.
— Що відбувається? — роздратовано спитав один із гостей.
— Ваша дружина… — Аліна подивилася просто на Віктора, намагаючись говорити швидше, поки її не схопили. — Я бачила її на кухні! Вона підлила щось із флакона у вашу тарілку! Не їжте!
На секунду їй здалося, що вона встигла.
Але наступна секунда зруйнувала цю надію.
Віктор уже підніс виделку до рота. Можливо, він зробив це машинально, ще до того, як зрозумів зміст її слів. Можливо, не повірив. Можливо, просто не встиг зупинитися.
Шматок страви опинився в нього в роті.
Аліна застигла.
— Ні… — прошепотіла вона.
Віктор насупився. Його обличчя змінилося не відразу. Спершу він ніби хотів щось сказати, навіть усміхнутися розгублено. Потім пальці на виделці напружилися. Він ковтнув, але раптом зблід.
На чолі виступили дрібні краплі поту.
— Вікторе? — хтось поруч тривожно нахилився до нього.
Чоловік спробував ковтнути вина, але тут же закашлявся. Кашель був різкий, болісний. Він схопився за край столу, ніби підлога під ним захиталася. Виделка впала на тарілку з тонким металевим дзвоном.
У залі здійнявся шум.
— Йому зле!
— Покличте лікаря!
— Що з ним?
Аліна кинулася до нього.
— Це отрута! — закричала вона. — Я ж казала! Викликайте швидку!
Але замість того, щоб одразу допомогти, люди навколо заметушилися хаотично. Хтось різко відсунув стілець і відступив подалі. Хтось дістав телефон. Хтось почав знімати. Офіціант зблід і стояв із тацею в руках, не знаючи, що робити.
Віктор спробував підвестися, але ноги не втримали його. Він схопився за груди, дихання стало важким і уривчастим. Його обличчя втрачало колір, очі мутніли.
Аліна підбігла ближче й схопила його за руку.
— Чуєте мене? Тримайтеся! Будь ласка, тримайтеся!
— Приберіть її! — скрикнула жінка в дорогій сукні. — Хто вона взагалі така?
— Вона щось зробила! — пролунав чоловічий голос із натовпу. — Вона вдерлася до столу!
Аліна різко повернулася…
