— Ні! Я намагалася попередити! Це не я!
Але ніхто не слухав. У залі наростав гул, голоси накладалися один на одного. Офіціанти метушилися, гості підводилися, хтось кликав керуючого. Віктор тим часом почав сповзати зі стільця.
Аліна підхопила його за плече, але він був надто важкий для неї. Чоловік упав на підлогу, вдарившись боком об ніжку столу. Його тіло сіпнулося.
— Допоможіть же! — закричала дівчинка. — Він помирає!
Лише тепер один молодий офіціант ніби отямився. Він підбіг до них і розгублено спитав:
— Що робити?
— Викликайте швидку! — Аліна майже зірвалася на крик. — І допоможіть повернути його на бік! Йому не можна лежати так!
У цю мить до столу підбіг охоронець. Його обличчя було перекошене злістю.
— Ось ти де! — гаркнув він і схопив Аліну за руку. — Що ти накоїла?
— Відпустіть! — вона смикнулася. — Я нічого не робила! Йому потрібна допомога!
— Ти вдерлася сюди, влаштувала скандал, і тепер людина лежить на підлозі!
— Бо його отруїли!
Охоронець потягнув її вбік. Аліна закричала й спробувала вирватися. Віктор знову сіпнувся на підлозі, його дихання стало хрипким. Це додало дівчинці сил. Вона різко викрутила руку, вислизнула з хватки й упала поруч із чоловіком навколішки.
— Допоможіть мені! — крикнула вона молодому офіціантові. — Тримайте його ноги! Обережно, повернемо на бік!
Хлопець, тремтячи, усе ж підкорився. Разом вони насилу повернули Віктора. Аліна підтримувала його голову, намагаючись, щоб він міг дихати. Вона не знала, чи правильно робить усе, але розуміла: лежати на спині в такому стані небезпечно.
— Дихайте, будь ласка, — шепотіла вона, нахиляючись до нього. — Тримайтеся. Ви тільки тримайтеся.
Натовп навколо гудів.
— Хтось викликав швидку? — вигукнула Аліна, озираючи людей.
Ніхто не відповів одразу.
Вона побачила жінку з телефоном, яка знімала те, що відбувається.
— Ви! — різко сказала Аліна. — Не знімайте! Дзвоніть лікарям! Він помирає!
Жінка перелякано опустила телефон. Кілька секунд вона дивилася на дівчинку так, ніби вперше зрозуміла, що перед нею не скандал, а справжнє лихо. Потім швидко почала набирати номер.
— Швидка вже їде! — крикнув хтось із персоналу.
Аліна знову зосередилася на Вікторові. Його шкіра ставала лячно блідою, губи темніли, тіло здригалося. Вона тримала його голову обома руками, хоча пальці тремтіли так сильно, що їй здавалося — вона зараз сама впаде.
— Треба сказати лікарям, що це отрута, — повторювала вона. — Обов’язково сказати. Це не напад. Це отрута.
Офіціант поруч кивнув, але його очі були повні жаху.
— Ти точно бачила?
— Так, — твердо сказала Аліна. — Його дружина була на кухні. Вона додала рідину з маленького флакона.
— Дружина? — хлопець зблід іще дужче.
Аліна не встигла відповісти. Двері ресторану розчинилися, і всередину влетіли медики. Вони швидко відтіснили гостей, опустилися біля Віктора, почали перевіряти пульс, дихання, тиск. Один розкрив сумку, другий приготував маску, третій ставив короткі запитання персоналу.
— Він їв цю страву! — Аліна вказувала на тарілку. — Його отруїли! Я бачила, як туди щось додали!
Медик кинув швидкий погляд на тарілку й сказав офіціантові:
— Не чіпати. Зберегти страву.
Аліна відчула крихітне полегшення. Хоч хтось почув.
Віктора почали готувати до перевезення. На нього вдягли кисневу маску, обережно переклали на ноші. Чоловік був непритомний. Аліна стояла поруч, тремтячи всім тілом, і не могла відвести очей.
— Він виживе? — спитала вона майже беззвучно.
Ніхто не відповів.
Медики швидко понесли ноші до виходу. Натовп розступався. Хтось і далі знімав, хтось перешіптувався. Офіціанти переглядалися. Охоронець стояв поруч, важко дихаючи від злості й розгубленості.
Аліна хотіла піти за лікарями, але не встигла зробити й кроку.
До ресторану увійшли двоє людей у формі.
Вони швидко оглянули зал, поговорили з керуючим, потім з охоронцем. Той відразу вказав на Аліну.
— Ось вона, — сказав він. — Та сама. Пробралася всередину.
Дівчинка відчула, як холод пробіг спиною.
Один із поліцейських підійшов до неї. Він був високий, із жорсткими рисами обличчя й важким поглядом.
— Це ти влаштувала тут переполох?
— Я намагалася допомогти, — швидко сказала Аліна. — Я бачила, як його дружина отруїла їжу. Я попереджала…
— Ти була біля його столу?
— Так, але я…
— Ти торкалася його?
— Я допомагала йому дихати! Він упав, я…
Другий поліцейський, нижчий на зріст, але з таким самим недовірливим поглядом, перебив:
— Свідки кажуть, ти вдерлася до зали й підбігла до страви.
— Бо там була отрута! — Аліна відчула, що знову починає задихатися від несправедливості. — Перевірте кухню! Спитайте кухаря! Діана Левіна заходила туди!
Почувши ім’я Діани, обидва переглянулися.
— Обережніше зі словами, — сказав високий. — Ти розумієш, кого звинувачуєш?
— Розумію! Я бачила!
— А докази є?
Аліна замовкла на частку секунди. І цього виявилося досить.
Поліцейський узяв її за руку.
— Ходімо.
— Ні! — вона смикнулася. — Я нічого не зробила! Я рятувала його!
Метал холодно зімкнувся на зап’ястках.
Аліна подивилася на кайданки так, ніби не відразу зрозуміла, що відбувається. Ще недавно вона тримала голову людини, яка помирала на підлозі. Ще недавно кричала, щоб викликали лікарів. А тепер її вели через зал, як злочинницю.
— Це не я! — закричала вона, обертаючись до гостей. — Ви чуєте? Це не я! Я намагалася попередити!
Але у відповідь чувся тільки шум.
— Я бачив, як вона кинулася до столу! — сказав хтось.
— Її взагалі не мало бути тут, — додала жінка.
— Напевно, хотіла щось украсти.
— Може, її хтось підіслав.
Аліна мотала головою, але слова тонули в чужих звинуваченнях.
— Він отямиться! — вигукнула вона, коли її тягли до виходу. — Віктор сам скаже! Він зрозуміє, що я хотіла допомогти!
Поліцейські вивели її на вулицю. Холодне повітря вдарило в обличчя. За спиною залишилися світло, шум, дорогі скатертини, перелякані обличчя й тарілка, до якої вона так і не встигла підбігти раніше.
Аліна йшла, ледве переставляючи ноги. Зап’ястки боліли від кайданків, серце калатало, але всередині, крізь страх, пробивалася вперта думка: вона не повинна мовчати. Вона бачила правду. І навіть якщо зараз їй ніхто не вірить, ця правда все одно існує.
Ззовні ресторан і далі сяяв, ніби за його скляними дверима не сталося нічого страшного. Лампи відбивалися в мокрому асфальті, повз проїжджали машини, біля входу все ще стояли люди, розгублено перемовляючись і озираючись услід ношам, на яких кілька хвилин тому вивезли Віктора. Але для Аліни це світло вже не здавалося теплим. Воно було чужим, холодним, сліпучим.
Поліцейські вели її до службової машини. Один тримав її за лікоть надто міцно, другий ішов поруч, не зводячи з неї підозрілого погляду. Кайданки боляче тиснули на тонкі зап’ястки, металеві кільця здавалися крижаними. Дівчинка намагалася йти рівно, але ноги тремтіли після всього пережитого…
