— Я справді нічого не робила, — повторила вона, хоча голос уже майже зірвався. — Я тільки хотіла попередити його.
— У відділку розкажеш, — сухо відповів високий поліцейський.
— Але ви втрачаєте час! — Аліна повернула голову до нього. — Треба знайти Діану! Вона була на кухні. Вона сховала флакон у сумочку. Вона…
— Досить, — різко обірвав він. — Ще раз назвеш її ім’я без доказів — сама собі гірше зробиш.
Ці слова вдарили дівчинку сильніше за холод. Вона зрозуміла, що її не просто не слухають. Її заздалегідь поставили по інший бік правди. Вона — брудна дівчинка з вулиці, чужа, непотрібна, випадково опинилася в місці, де їй не раді. А Діана — багата, елегантна, шанована. І тому дорослі вже вирішили, чиї слова звучать правдоподібніше.
Аліна озирнулася на ресторан. Крізь скло вона бачила, як гості все ще стоять групами. Хтось розмовляв із керуючим, хтось показував щось у телефоні, хтось жваво жестикулював. Їй захотілося закричати їм усім, що вони дивилися не туди, що справжня небезпека була не в ній, а в жінці, яка так спокійно вийшла з кухні після того, як додала отруту в тарілку.
Але її посадили в машину.
Дверцята грюкнули, відрізавши її від світла й шуму.
У салоні пахло холодною оббивкою, металом і чужою втомою. Аліна сиділа на задньому сидінні, згорбившись і намагаючись не показати, як сильно її трясе. За вікном пропливали вогні вулиць. Вона дивилася на них і думала про Віктора.
Він був живий, коли його повезли. Мусить бути живий. Лікарі встигли приїхати. Вони почули, що це отрута. Один із них навіть наказав не чіпати страву. Отже, не все втрачено. Отже, хтось усе-таки повірив хоча б частині її слів.
Але що, як Віктор не отямиться? Що, як він не зможе підтвердити, що вона його попереджала? Що, як Діана встигне позбутися флакона, вигадати історію, зробити вигляд, що взагалі не заходила на кухню?
Аліна заплющила очі. Усередині здіймалася паніка, але вона змусила себе знову й знову згадувати побачене: вікно, кухня, біла тарілка, темне скло флакона, кілька крапель, спокійне обличчя Діани. Вона не повинна забути жодної деталі. Якщо їй доведеться повторювати це сто разів — вона повторить.
У відділку її провели довгим коридором із сірими стінами. Лампи під стелею світили різко й безжально. Кожен крок віддавався неприємним луною. Аліні здавалося, що це місце спеціально створене так, щоб людина почувалася маленькою й винною ще до того, як їй поставлять перше запитання.
Її посадили в кімнату для допитів.
Там стояв металевий стіл, кілька стільців і камера в кутку під стелею. Жодного тепла, жодної м’якості. Лише холодна поверхня столу, тьмяне світло й двері, які зачинилися за спиною так гучно, що Аліна здригнулася.
Кайданки з неї зняли не відразу. Вона сиділа, поклавши руки на коліна, і намагалася не дивитися на червоні сліди на зап’ястках. Голод знову дав про себе знати. У кишені куртки все ще лежав знайдений хлібний батончик, але тепер він здавався річчю з іншого життя. Вона так і не встигла його з’їсти.
За кілька хвилин увійшли двоє. Той високий поліцейський, який затримав її в ресторані, і другий — нижчий, із втомленим обличчям і уважними сірими очима. Перший кинув теку на стіл і сів навпроти. Другий залишився стояти біля стіни, схрестивши руки на грудях.
— Ім’я? — спитав високий.
Аліна мовчала кілька секунд, ніби забула, як її звати.
— Аліна.
— Прізвище?
Вона тихо назвала його.
— Вік?
— Не знаю точно, — зізналася вона. — Мені… приблизно тринадцять.
Високий підвів очі.
— Приблизно?
— У мене немає документів із собою.
— Авжеж, — сухо сказав він і щось записав.
Аліна стиснула пальці. Їй хотілося пояснити, що документи давно загубилися разом із минулим життям, що вона не обирала жити без них, що їй самій страшно від того, як мало в неї залишилося доказів власного існування. Але вона розуміла: зараз кожне зайве слово можуть обернути проти неї.
— Розповідай, — сказав високий. — Як ти опинилася в ресторані?
— Я була на подвір’ї, за рестораном, — почала вона. — Я шукала їжу.
— У смітті?
Аліна опустила очі.
— Так.
Високий коротко всміхнувся, ніби ця відповідь одразу підтвердила всі його думки про неї.
— Потім я побачила відкрите кухонне вікно, — продовжила дівчинка, намагаючись говорити рівно. — Там була жінка. Діана Левіна. Я впізнала її за фотографіями. Вона підійшла до страви, озирнулася, дістала з сумочки маленький флакон і капнула щось у тарілку.
— Що саме?
— Я не знаю. Темну рідину.
— Може, соус?
— Ні, — Аліна підвела голову. — Вона ховала флакон. Вона чекала, поки кухар відвернеться. Якби це був соус, вона б не робила цього потай.
Сіроокий поліцейський ледь помітно змінився на обличчі, але нічого не сказав.
Високий продовжив:
— Після цього ти вирішила пробратися в ресторан?
— Спочатку я намагалася зайти через вхід. Охоронець мене не пустив. Я сказала йому, що в їжі отрута, але він не повірив.
— Зручно, — зауважив високий. — Ніхто, крім тебе, цієї розмови нормально не підтвердить.
— Він підтвердить! — Аліна різко повернулася до нього. — Він стояв там! Він чув!
— Він чув, як вулична дівчинка несла нісенітницю біля входу, — відрізав той. — Це не доказ.
Аліна відчула, як у грудях знову піднімається відчай.
— Але потім я побачила, що страву несуть Вікторові. Я пробралася всередину, бо не було часу.
— І підбігла до його столу.
— Так. Щоб зупинити його.
— А за словами свідків, ти вдерлася, кричала, створила паніку, опинилася поруч із тарілкою, а потім чоловік знепритомнів.
— Бо він уже скуштував їжу! — Голос Аліни зірвався. — Я не встигла! Я кричала, щоб він не їв!
Високий нахилився вперед.
— Дівчинко, послухай уважно. Один із найвпливовіших людей міста ледь не помер. Ти з’явилася біля його столу в момент, коли йому стало зле. Ти бездомна, без документів, без нормального пояснення, чому опинилася в ресторані. І тепер звинувачуєш його дружину, жінку з ім’ям, становищем і зв’язками. Ти розумієш, який це має вигляд?
— Розумію, — тихо сказала Аліна. — Але правда від цього не змінюється.
Сіроокий уперше заговорив:
— Ти кажеш, флакон був темний?
Аліна повернулася до нього.
— Так. Маленький. Він блищав під лампами. Вона тримала його в правій руці.
— Куди вона його потім поділа?
— У сумочку.
— Яка була сумка?
Дівчинка заплющила очі, намагаючись пригадати.
— Невелика. Чорна або дуже темна. Із блискучою застібкою.
Високий роздратовано подивився на напарника.
— Не гай час. Вона могла вигадати це дорогою.
— Я не вигадала, — сказала Аліна. — Спитайте кухаря. Він стояв поруч зі стравою. Він відійшов до офіціанта, і тоді вона це зробила.
— Кухар уже сказав, що не бачив нічого підозрілого.
— Бо він відвернувся!
— Камер на кухні немає, — додав високий. — Дуже шкода для твоєї історії…
