Аліна відчула, як під очима знову збираються сльози. Вона кліпнула, намагаючись не дати їм скотитися. Якщо вона розплачеться, вони вирішать, що вона слабка. Або винна. Або просто злякалася покарання.
— Я сказала правду, — промовила вона тихіше, але твердо. — Я не труїла його. Я намагалася врятувати.
— Тоді скажи, хто тобі допомагав, — несподівано спитав високий.
— Ніхто.
— Хто дав тобі отруту?
— Ніхто!
— Хто сказав, до якого столу бігти?
— Я сама побачила офіціанта!
— Ти знала Віктора Левіна?
— Тільки з газет.
— Отже, знала, що він багатий.
Аліна розгубилася.
— Я знала, що він відомий. Але це не…
— Може, ти хотіла щось украсти? Може, відволікти охорону? Може, тебе хтось підіслав влаштувати скандал?
— Ні! — Вона різко встала, але високий грюкнув долонею по столу.
— Сядь!
Аліна здригнулася й опустилася назад на стілець.
Сіроокий поліцейський відвів погляд. На мить дівчинці здалося, що йому ніяково. Але він промовчав.
— Я бачила, як він падав, — сказала Аліна, вже не намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Я тримала його голову, щоб він не вдарився. Я кричала людям, щоб викликали лікарів. Навіщо б я це робила, якби хотіла його вбити?
Високий мовчав.
Це запитання зависло в кімнаті, але відповіді на нього він не дав.
— Може, злякалася, — нарешті сказав він. — Може, зрозуміла, що все пішло не так.
— Ні.
— Ми перевіримо твою версію, — втрутився сіроокий, дивлячись на дівчинку уважніше, ніж раніше. — Але поки що ти залишишся тут.
Аліна вчепилася пальцями в край стільця.
— А Віктор? Він живий?
Поліцейські переглянулися.
— Його повезли до лікарні, — сказав сіроокий. — Стан важкий.
У Аліни здригнулися губи.
— Він мусить вижити.
Високий підвівся.
— Для тебе зараз важливіше думати про себе.
— Ні, — тихо відповіла вона. — Важливіше, щоб він вижив. Тоді він скаже, що я попереджала.
Високий нічого не відповів. Він забрав теку й вийшов. Сіроокий затримався на секунду, ніби хотів щось спитати, але потім теж покинув кімнату.
Аліна залишилася сама.
Тепер тиша здавалася ще важчою. У кутку тихо гуділа лампа, за стіною хтось проходив, відчинялися й зачинялися двері. Дівчинка сиділа нерухомо, намагаючись не думати про камеру, до якої її можуть відправити, про людей із ресторану, які повірили в найгірше, про Діану, яка, можливо, зараз спокійно сидить десь у теплій кімнаті й робить вигляд, що нічого не сталося.
Через деякий час її перевели до маленької холодної камери. Там була вузька лава, сірі стіни й ґрати на невеликому вікні. Кайданки нарешті зняли, але сліди від них залишилися червоними смугами на шкірі.
Аліна сіла на лаву й обхопила себе руками. Куртка погано гріла. Вона дістала з кишені хлібний батончик, подивилася на нього й раптом зрозуміла, що не може їсти. Горло було стиснуте страхом.
Вона поклала хліб поруч.
Їй здавалося, що ніч ніколи не закінчиться.
Тим часом у лікарні лікарі боролися за життя Віктора.
Його доправили на каталці просто до відділення невідкладної допомоги. Кілька фахівців уже чекали біля дверей. Обличчя Віктора було майже безбарвне, дихання нерівне, тіло то напружувалося, то обм’якало. Медики діяли швидко, без зайвих слів: підключили кисень, поставили датчики, взяли кров для термінових аналізів.
— Тиск падає, — сказав один із лікарів, дивлячись на монітор.
— Пульс нестабільний.
— Підготувати протиотруту широкої дії, — наказав старший лікар. — І повідомте лабораторію: підозра на токсичну речовину в їжі.
Віктора перевезли до реанімаційної палати. Там усе було готове: апарати, крапельниці, монітори, медикаменти. Повітря дзвеніло від коротких команд і тривожних сигналів. Кожна людина в кімнаті розуміла, що рахунок іде на хвилини.
Старший лікар, невисокий чоловік із зосередженим обличчям, узяв ситуацію під контроль.
— Дихання підтримуємо. Стежимо за серцевим ритмом. Якщо почнеться погіршення — одразу доповідати. Протиотруту вводимо зараз.
Медсестра швидко підготувала шприц. Лікар перевірив дозування й увів препарат через систему. Кілька секунд нічого не змінювалося. Потім ще кілька. Монітор і далі тривожно пищав нерівним ритмом.
— Сатурація низька, — промовила медсестра.
— Тримаємо кисень. Чекаємо на реакцію.
Час тягнувся болісно. Віктор лежав непритомний, нерухомий, з кисневою маскою на обличчі. Здавалося, його життя тепер тримається на дротах, трубках і спокійних руках людей, які не мали права помилитися.
— Є невелике підвищення, — нарешті сказала медсестра. — Сатурація пішла вгору.
— Цифри?
— Вісімдесят два… вісімдесят п’ять… вісімдесят вісім…
Лікар не дозволив собі полегшено зітхнути.
— Продовжуємо. Тиск?
— Слабкий, але перестав падати.
— Добре. Не розслаблятися.
Ще кілька хвилин пішло на те, щоб стан Віктора перестав погіршуватися. Його дихання поступово стало рівнішим, шкіра почала повертати природний відтінок. Пульс іще залишався слабким, але вже не збивався так небезпечно…
