— Він реагує на лікування, — сказав лікар. — Це добрий знак. Але стан важкий. Потрібен постійний контроль.
Один із медиків приніс запечатаний контейнер із зразками їжі, які передали з ресторану. Старший лікар подивився на нього й насупився.
— Відправити на аналіз негайно. Якщо дівчинка в ресторані казала правду, нам треба знати, що саме потрапило в організм.
— Ви думаєте, це справді отруєння? — спитала медсестра.
Лікар кинув погляд на Віктора.
— Його симптоми говорять самі за себе. І якби допомога затрималася ще трохи, ми могли б його не втримати.
У палаті знову стало тихо, якщо не зважати на апарати. Віктор залишався непритомний. Але він був живий.
Аліна про це не знала.
Вона сиділа в камері, притулившись плечем до стіни. Час розтягнувся до безкінечності. Спочатку вона намагалася рахувати кроки за дверима, потім тріщини на стіні, потім свої вдихи. Але думки все одно поверталися до одного: чи виживе він?
Якщо Віктор помре, їй ніхто не повірить. Якщо він не отямиться, Діана зможе сказати що завгодно. Аліна залишиться тією самою дівчинкою, яка вдерлася до ресторану й опинилася поруч у страшну мить.
Вона підтягнула коліна до грудей і сховала обличчя в рукави.
Перед очима спливали обличчя людей із зали. Їхні телефони. Їхні погляди. Їхній шепіт. Ніхто не спитав, чому вона кричала. Ніхто не згадав, що вона благала викликати швидку. Усі побачили тільки те, що було зручніше: брудну чужу дівчинку поруч із багатою людиною, якій стало зле.
Аліна стиснула зуби.
Вона не дозволить зробити з себе винну.
Уранці її знову привели до кімнати для допитів. Цього разу сіроокий поліцейський сидів за столом сам. Перед ним лежали папери, але він не відразу почав говорити. Деякий час він просто дивився на Аліну, ніби намагався зрозуміти, хто перед ним — налякана дитина чи вправна брехуха.
— Віктор Левін живий, — нарешті сказав він.
Аліна різко підвела голову.
— Живий?
— Стан важкий, але стабільний.
Дівчинка заплющила очі. По обличчю скотилася сльоза, яку вона не встигла стримати.
— Він отямився?
— Поки що ні.
Надія, що спалахнула було всередині, стала слабшою, але не зникла.
— Коли отямиться, він скаже правду.
Сіроокий повільно постукав пальцями по столу.
— Ми перевіряємо твою версію.
Аліна уважно подивилася на нього.
— Справді?
— Кухар підтвердив, що Діана Левіна справді заходила на кухню.
У дівчинки перехопило подих.
— Я ж казала!
— Він стверджує, що нічого підозрілого не бачив.
— Бо відвернувся!
— Це ще треба довести.
Аліна стиснула кулаки.
— А страву? Її перевіряють?
Поліцейський здивувався.
— Звідки ти знаєш?
— Лікар сказав не чіпати тарілку. Я чула.
Сіроокий якийсь час мовчав.
— Так. Зразки відправили на аналіз.
— Там буде отрута, — тихо сказала Аліна. — Я знаю.
— Навіть якщо там знайдуть токсичну речовину, це ще не доведе, хто її додав.
— Але доведе, що я не вигадала.
Він не став сперечатися.
У цю мить двері відчинилися, і зайшов високий поліцейський. Його обличчя було похмуре.
— Розмова закінчена, — сказав він напарникові. — Рано з нею м’якшати.
— Ми отримали підтвердження, що дружина була на кухні, — відповів сіроокий.
— І що? У ресторані багато хто ходить. Це не робить дівчисько святою.
Аліна відчула, що знову опиняється перед стіною.
— Я не прошу вважати мене святою, — сказала вона. — Просто перевірте все.
Високий повернувся до неї.
— Ми без тебе розберемося.
— Ви вже вирішили, що винна я.
Він усміхнувся.
— А ти вирішила, що можеш звинувачувати кого завгодно і тобі повірять?
— Ні, — відповіла Аліна. — Я вирішила, що людина не повинна померти, якщо я можу її попередити.
Сіроокий знову подивився на неї — уважніше, тихіше, з чимось схожим на сумнів. Високий насупився, але нічого не сказав.
Дівчинку знову відвели до камери.
День тягнувся повільно. Їй дали трохи їжі, але вона майже не доторкнулася. Вона думала про Віктора, про лікарів, про тарілку з отрутою, про маленький флакон. У якийсь момент утома взяла гору, і Аліна задрімала просто на лаві, підклавши долоню під щоку.
Їй снився ресторан.
Світло люстр. Біла тарілка. Краплі темної рідини. Віктор підносить виделку до рота, а вона намагається бігти, але ноги не слухаються. Вона кричить, але голосу немає. Усі навколо сміються й знімають на телефони.
Аліна прокинулася від власного різкого вдиху.
За дверима знову пролунали кроки.
Вона сіла, перелякано дивлячись на замок.
Але ніхто не ввійшов. Кроки пройшли повз.
Дівчинка закрила обличчя руками. Їй хотілося додому, хоча дому в неї не було. Хотілося до людини, якій можна було б сказати: «Мені страшно», — і почути у відповідь: «Я поруч». Але такої людини теж не було.
Поки що не було.
У лікарні Віктор поволі повертався до тями.
Спочатку до нього прийшов звук. Рівне пищання апаратів, приглушені голоси, шарудіння кроків. Потім — відчуття важкості в усьому тілі. Губи пересохли, язик здавався чужим. Він спробував розплющити очі, але повіки були ніби налиті свинцем.
Коли йому нарешті вдалося це зробити, світ перед ним виявився білим і розмитим.
Над ним схилилася медсестра.
— Він отямився, — сказала вона комусь.
Лікар підійшов майже відразу.
— Вікторе, ви мене чуєте?
Чоловік спробував відповісти, але з горла вирвався тільки хрип. Лікар підніс до його губ трохи води.
— Не поспішайте. Ви в лікарні. У вас було тяжке отруєння. Зараз стан стабільний, але вам потрібен спокій.
Слово «отруєння» ніби вдарило по пам’яті.
Ресторан.
Страва.
Гіркота.
Крик.
Дівчинка.
Віктор заплющив очі, і уривки вечора почали складатися. Він згадав худу постать у старій куртці. Її перелякане обличчя. Її відчайдушний голос: «Не їжте! Там отрута!»
Він різко спробував підвестися, але тіло не витримало. Лікар притримав його за плече.
— Лежіть. Вам не можна вставати.
— Дівчинка… — прохрипів Віктор.
— Що?
— Там була дівчинка. Вона попереджала мене…
