Лікар нахилився ближче.
— Ви говорите про дитину з ресторану?
— Так. Вона кричала, що їжу отруїли. Де вона?
Лікар переглянувся з медсестрою.
— Наскільки мені відомо, її затримали для з’ясування обставин.
Віктор розплющив очі ширше. У них з’явилася тривога.
— Затримали? За що?
— Подробиць я не знаю.
— Вона не винна, — сказав він із зусиллям. — Вона намагалася врятувати мене.
— Вам треба берегти сили.
— Ні. Слухайте мене. Вона намагалася попередити. Я пам’ятаю. Я бачив її обличчя. Вона була налякана, але все одно підбігла. Якби не вона, лікарі могли б приїхати надто пізно.
Лікар кивнув, намагаючись заспокоїти пацієнта.
— Ми повідомимо слідству, що ви прийшли до тями й готові дати свідчення, коли зможете.
— Зараз, — прошепотів Віктор.
— Вам не можна напружуватися.
— Зараз, — повторив він, уже твердіше. — Дівчинка сидить там через мене. Я мушу сказати правду.
Лікар зрозумів, що сперечатися марно. Він дав вказівку зв’язатися зі слідчим, а сам перевірив показники на моніторі.
— Кілька хвилин. Не більше. Якщо вам стане гірше, розмову припинимо.
Віктор заплющив очі. Він відчував слабкість, але всередині вже підіймалася рішучість. Його дружина. Діана. Її обличчя спливло в пам’яті, а за ним — дивні недомовки останніх місяців, холодність, розважливі погляди, розмови про гроші, які він раніше не хотів пов’язувати в один ланцюг.
Тепер усе набувало іншого сенсу.
Але передусім він мав урятувати Аліну.
Бо вона врятувала його.
Слідчий приїхав до лікарні ближче до вечора. На той час Віктор уже знову поринав у слабкість, але відмовлявся спати, доки не дасть свідчення. Лікар кілька разів намагався переконати його відкласти розмову хоча б до ранку, однак чоловік був непохитний. Він розумів: для нього це кілька годин очікування, а для Аліни — ще одна ніч у холодній камері, під тягарем звинувачень, яких вона не заслуговувала.
До палати ввійшли двоє: слідчий у темному строгому костюмі й той самий сіроокий працівник, який уже розмовляв з Аліною. Високого різкого поліцейського з ними не було, і Віктор чомусь одразу це помітив. Сіроокий тримався стримано, але в його погляді відчувалася настороженість. Можливо, він уже почав сумніватися, але не дозволяв собі відкрито цього показати.
— Вікторе Сергійовичу, — почав слідчий, підходячи до ліжка, — лікар дозволив нам коротку розмову. Якщо відчуєте слабкість, ми зупинимося.
— Я скажу все, що треба, — хрипко відповів Віктор. — Тільки спершу дайте мені відповідь: де дівчинка?
Слідчий на мить завагався.
— Її затримано до з’ясування обставин.
— На якій підставі?
— Вона незаконно проникла до ресторану, опинилася поруч із вами в момент отруєння, а свідки дають суперечливі показання.
Віктор насилу повернув голову до нього. Голос був слабкий, але кожне слово звучало чітко.
— Вона опинилася поруч, бо намагалася мене попередити. Я пам’ятаю її крик. Вона казала, що в їжі отрута. Якби вона хотіла мені зашкодити, то не стала б кричати на весь зал.
Сіроокий працівник ледь опустив погляд на блокнот.
— Ви впевнені, що вона попереджала до того, як вам стало зле?
— Абсолютно. Я вже тримав виделку, і вона закричала, щоб я не їв. Я не відразу зрозумів, що відбувається. Я… — Віктор на секунду заплющив очі, згадуючи. — Я встиг скуштувати страву. Після цього мені стало зле.
Слідчий зробив позначку.
— Дівчинка стверджує, що бачила вашу дружину на кухні. Що та додала рідину з невеликого флакона в страву.
На слові «дружина» обличчя Віктора сіпнулося. Він довго мовчав, і в палаті чулося тільки рівне пищання апарата.
— Перевірте Діану, — нарешті сказав він. — Ретельно. Не формально, не для звіту. Перевірте її сумочку, її речі, її дзвінки, її рахунки. Останні місяці між нами було багато дивного. Я не хотів надавати цьому значення.
— Що саме ви маєте на увазі?
Віктор ковтнув. Йому було важко довго говорити, але він змусив себе продовжити.
— Вона цікавилася довіреностями, переказами коштів, документами, доступом до моїх рахунків. У нас були напружені розмови. Вона злилася, коли я відмовлявся підписувати папери без перевірки. Я не думав, що це може зайти так далеко.
Слідчий і сіроокий переглянулися.
— Ви готові офіційно заявити, що не вважаєте Аліну винною? — спитав слідчий.
— Я не просто не вважаю її винною, — Віктор стиснув пальці на простирадлі. — Я стверджую: вона намагалася врятувати мені життя. І якщо ви й далі триматимете її під замком, знаючи це, ви каратимете невинну дитину.
Слова далися йому важко. Дихання збилося, монітор запищав частіше. Лікар, що стояв біля дверей, ступив уперед.
— Досить. Пацієнтові потрібен спокій.
— Ще одне, — Віктор зупинив його поглядом і знову подивився на слідчого. — Звільніть її. Негайно. Вона не повинна платити за те, що виявилася єдиною людиною, яка не промовчала.
Слідчий закрив блокнот.
— Ми переглянемо її статус. Свідчення прийнято.
— Не «переглянемо», — тихо, але жорстко сказав Віктор. — Зробіть це.
Коли вони вийшли, лікар поправив подушку й перевірив показники. Віктор лежав із заплющеними очима, виснажений так, ніби знову пройшов крізь ту страшну ніч. Але всередині стало трохи легше. Він нарешті сказав те, що мусив сказати.
У коридорі слідчий зупинився й повернувся до сіроокого працівника.
— Що в нас по ресторану?
— Кухар підтвердив, що Діана Левіна справді заходила на кухню. Каже, вона пробула недовго. Він відволікся на офіціанта саме в той момент, про який говорить дівчинка. Страву вилучили, лабораторія вже працює. Охоронець підтвердив, що дівчинка намагалася потрапити всередину до інциденту й кричала про отруту.
Слідчий насупився.
— Тобто вона попереджала ще до того, як увійшла до зали?
— Так. Охоронець спочатку намагався подати це як галас біля входу, але після уточнення визнав: вона говорила саме про отруту в їжі.
— Чому цього не було в першому рапорті?
Сіроокий відвів погляд.
— Бо її від самого початку сприйняли як порушницю. На неї відразу повісили зручну версію.
Слідчий помовчав.
— А Діана?…
