— Її поки що формально опитали. Вона заперечує, що торкалася страви. Стверджує, що зайшла на кухню випадково, шукала керуючого.
— У дорогій сукні, на підборах, через службову зону?
— Саме так.
Слідчий сухо всміхнувся.
— Тоді почнемо з її сумочки, записів входів, персоналу й фінансів. І дівчинку — відпустити, але залишити можливість повторного опитування. Не як підозрювану. Як свідка.
Сіроокий кивнув.
— Я займусь.
Аліна тим часом сиділа в камері й уже майже перестала чекати. У тьмяному світлі коридору час втрачав форму. День змінився вечором, вечір — ніччю, потім знову настав ранок, але для неї все це злилося в одну довгу сіру смугу. Вона то сиділа на лаві, обхопивши коліна, то вставала й робила кілька кроків від стіни до стіни, то знову опускалася на місце.
Їй дали їжу, але вона з’їла зовсім трохи. Знайдений біля ресторану хлібний батончик усе ще лежав у кишені, зім’ятий, забутий, як нагадування про те, з чого почався цей кошмар. Вона кілька разів діставала його, дивилася на упаковку й знову ховала. Їсти не хотілося. Усередині все було стягнуте тривогою.
Вона думала про Віктора. Уявляла, як він лежить десь у лікарні, підключений до трубок і апаратів. Думала про те, що він міг не вижити. І щоразу від цієї думки в неї темніло в очах.
Якби він помер, правда могла б померти разом із ним.
Аліна притискала долоні до обличчя й змушувала себе дихати повільно. Вона згадувала кожну подробицю, щоб не дати страху стерти важливе: кухня, світло ламп, флакон, права рука Діани, краплі на страві, офіціант, таця, центральний столик, крик. Усе це було. Вона не вигадала. Вона не збожеволіла.
Замок у дверях клацнув несподівано.
Аліна здригнулася й підвела голову.
У прорізі з’явився сіроокий працівник. Його обличчя було втомлене, але вже не таке жорстке, як раніше.
— Вставай, — сказав він.
Дівчинка повільно підвелася.
— Мене знову будуть допитувати?
— Ні. Тебе відпускають.
Вона не відразу зрозуміла зміст слів. Дивилася на нього, ніби він заговорив незнайомою мовою.
— Відпускають? — перепитала вона. — Чому?
— Віктор Левін прийшов до тями. Він підтвердив, що ти попереджала його. Твій статус змінено. Ти проходиш як свідок.
Аліна кліпнула. Горло різко стиснулося.
— Він живий?
— Живий.
Вона заплющила очі, і по щоках одразу потекли сльози. Цього разу вона не стала їх стримувати. Не зі слабкості — просто напруження, яке тримало її весь цей час, нарешті дало тріщину.
— Він сказав… що я не винна?
— Так, — відповів працівник після короткої паузи. — Сказав.
Аліна опустила голову. Плечі її затремтіли. Вона не ридала вголос, але сльози текли одна за одною. Сіроокий ніяково відвів погляд, потім відчинив двері ширше.
— Ходімо. Треба оформити папери.
У коридорі їй повернули її речі: стару куртку, пом’ятий стаканчик, зім’ятий хліб в упаковці. Картону не було. Він залишився біля стіни за рестораном. Аліна раптом подумала про це з несподіваним болем. Той картон був її домом, хоч як смішно це звучало. А тепер навіть його не залишилося.
Але, може, він більше й не потрібен.
Вона вийшла з кімнати оформлення, очікуючи побачити лише коридор і двері на вулицю. Але біля стіни стояв Віктор.
Він був блідий, схудлий, у простому темному одязі, з шарфом на плечах. Однією рукою спирався на милицю, поруч стояв водій або помічник, готовий підтримати його будь-якої секунди. Було видно, що йому важко стояти, що лікарня відпустила його ненадовго або під відповідальність лікарів. Але він усе одно приїхав.
Аліна зупинилася як укопана.
— Ви… — голос зірвався. — Ви справді живі?
Віктор слабо всміхнувся.
— Так. Завдяки тобі.
Вона дивилася на нього широко розплющеними очима й не знала, що сказати. Перед нею стояла людина, заради якої вона ризикувала всім, хоча навіть не знала її особисто. Та сама людина, через яку її затримали, принижували, не вірили їй. І він прийшов.
— Я намагалася їм пояснити, — прошепотіла вона. — Але вони не слухали. Я казала, що це не я.
— Я знаю, — м’яко відповів Віктор. — Тепер вони почули.
Аліна опустила погляд на свої руки. Червоні сліди від кайданків іще були помітні.
Віктор побачив їх, і його обличчя потемніло.
— Пробач, — сказав він тихо.
Вона різко підвела голову.
— За що? Ви нічого не зробили.
— За те, що ти опинилася сама проти всіх. За те, що дорослі не повірили дитині, яка казала правду.
Аліна не звикла чути такі слова. Зазвичай дорослі виправдовували себе, кричали, відмахувалися, звинувачували. Ніхто не просив у неї пробачення. Від цього їй стало ще важче триматися.
— Я просто не могла мовчати, — сказала вона. — Я бачила, що вона зробила. Якби я пішла…
— Але ти не пішла, — перебив Віктор. — І цим урятувала мені життя.
Він зробив кілька кроків до неї, повільно, з зусиллям. Його помічник хотів підтримати, але Віктор жестом зупинив його.
— Аліно, — промовив він, — я хочу допомогти тобі. Не з жалю. Не тому, що мушу. А тому, що ти заслуговуєш на шанс.
Дівчинка насторожилася. Усередині відразу прокинувся старий вуличний страх: за будь-яку допомогу потім вимагають плату. За тепле слово може прийти удар. За обіцянкою часто ховається обман.
— Якого шансу? — спитала вона тихо.
— Безпечного місця. Їжі. Одягу. Навчання. Нормального життя. Я не знаю всього, що з тобою сталося, і не стану тиснути. Але якщо ти погодишся, я допоможу оформити все законно. Щоб тебе не повернули на вулицю.
Аліна відступила на пів кроку.
— Чому ви хочете це зробити?
Віктор подивився на неї спокійно.
— Бо ти, не маючи нічого, ризикнула всім заради чужої людини. Бо поруч зі мною того вечора було багато дорослих, багатих, упевнених у собі людей. Але першою діяти почала ти.
Вона мовчала.
— Я ж ніхто, — нарешті сказала вона. — У мене навіть дому немає.
— Це не робить тебе ніким, — відповів Віктор твердо. — Це говорить тільки про те, що тобі надто довго ніхто не допомагав…
