Ці слова ніби пробили в ній тонку стіну. Аліна відвернулася, щоб він не бачив, як знову наповнюються очі. Вона так довго жила з думкою, що її біда — її провина, що почути протилежне було майже боляче.
— Я не знаю, як жити в домі, — зізналася вона після паузи. — Я можу забруднити речі. Зламати щось. Я не вмію… нормально.
Віктор усміхнувся трохи тепліше.
— Цього вчаться. Ніхто не народжується вміючи все.
— А якщо я не зможу?
— Тоді спробуємо ще раз.
Вона подивилася на нього. У його голосі не було насмішки. Тільки втома, вдячність і якась спокійна впевненість, у яку дуже хотілося повірити.
— Добре, — ледь чутно сказала Аліна. — Я спробую.
Віктор кивнув.
— Цього досить.
Вони вийшли з будівлі разом. Ранок був холодний, але світлий. Небо затягли сірі хмари, на дорозі блищали калюжі. Аліна зупинилася на сходах і вдихнула повітря на повні груди. Уперше за довгий час вона вийшла не для того, щоб шукати місце, де сховатися, не для того, щоб знову просити в перехожих, а поруч із людиною, яка сказала: «Ти не сама».
Машина Віктора чекала біля входу. Аліна нерішуче зупинилася перед нею. Вона ніколи не сиділа в таких машинах. Їй здавалося, що її брудна куртка забруднить сидіння, що водій зараз насупиться, що хтось передумає.
Віктор помітив її збентеження.
— Сідай спокійно. Це просто машина.
Вона обережно вмостилася на задньому сидінні, майже не притуляючись до спинки. Пальці самі стиснули край куртки. Машина рушила, і місто за вікном почало повільно змінюватися: сірі стіни, зупинки, магазини, двори, люди, які поспішали у своїх справах. Усе було знайоме й водночас чуже.
Аліна дивилася у вікно й раптом побачила вулицю, на якій ще недавно сиділа зі стаканчиком. Там знову йшли люди. Хтось сміявся, хтось розмовляв телефоном, хтось ніс пакети. Ніхто не знав, що вчора маленька дівчинка з цієї вулиці врятувала життя людині й ледь не опинилася звинуваченою у злочині.
Вона відвернулася.
Невдовзі машина зупинилася біля великих воріт. За ними виднівся будинок — високий, світлий, із широкими вікнами й охайним садом. Для Аліни він виглядав не просто красивим, а майже неможливим. Надто великим. Надто чистим. Надто далеким від усього, що вона знала.
— Це ваш дім? — спитала вона, не приховуючи розгубленості.
— Так, — відповів Віктор. — І поки ми оформлюватимемо всі потрібні документи, ти можеш жити тут. Якщо захочеш.
— Тут? — Вона подивилася на нього так, ніби він запропонував їй оселитися в палаці.
— Тут безпечно.
Слово «безпечно» прозвучало для неї дивно. Вона давно не пов’язувала його з місцем. Безпека була чимось тимчасовим: вдало обраний куток, сухий під’їзд, ніч без чужих кроків. А тут Віктор говорив про неї так, ніби це може бути постійним.
Вони увійшли до будинку.
Аліна відразу зупинилася на порозі. Усередині було тепло. Не просто тепліше, ніж надворі, а по-справжньому тепло — так, що тіло не вірило й продовжувало тремтіти за звичкою. Підлога блищала, сходи вели на другий поверх, у повітрі пахло деревом, чистотою й чимось м’яким, домашнім.
Вона боялася ступити крок.
— Можна? — спитала вона, сама не розуміючи, чому.
Віктор подивився на неї з легким сумом.
— Звісно, можна.
Аліна обережно переступила поріг. Їй здавалося, що кожен слід від її босих ніг буде видно на підлозі. Вона мимоволі намагалася ступати тільки по краю килима, але Віктор м’яко сказав:
— Не бійся. У цьому домі речі не важливіші за людей.
Ця фраза запам’яталася їй одразу.
До них підійшла жінка середніх років — економка, судячи зі спокійної впевненості й в’язки ключів у руці. Вона подивилася на Аліну без бридливості, тільки з тихим співчуттям.
— Я підготувала кімнату, — сказала вона Вікторові. — І гарячий чай.
— Дякую, Марино, — відповів він. — Це Аліна. Поки що вона житиме в нас.
Жінка кивнула дівчинці.
— Ходімо, покажу, де можна вмитися й перевдягнутися.
Аліна напружилася. Слово «перевдягнутися» прозвучало майже лячно. У неї не було іншого одягу. Вона стиснула край куртки.
Марина помітила це й сказала м’яко:
— Не хвилюйся. Усе вже приготовано. Просте, тепле. Якщо щось не підійде — знайдемо інше.
Аліна мовчки кивнула.
Її провели до ванної кімнати. Там було світло, чисто, пахло милом і свіжими рушниками. Дівчинка довго дивилася на кран із гарячою водою, ніби не вірила, що можна просто повернути ручку — і вода поллється. Марина залишила її саму, сказавши, що чекатиме за дверима, якщо знадобиться допомога.
Коли гаряча вода торкнулася рук, Аліна здригнулася.
Вона милася довго. Спочатку обережно, потім майже жадібно, ніби хотіла змити не тільки бруд, а й усі слова, які чула на вулиці. Брудна. Злодійка. Ніхто. Вода стікала темними струмками, забираючи пил, холод і частину того життя, з якого вона щойно вийшла.
Після ванни на неї чекав м’який одяг: теплі штани, светр, шкарпетки. Усе було просте, без розкоші, але чисте й нове. Аліна вдягла речі й не відразу впізнала себе в дзеркалі. Обличчя залишалося худим, очі — настороженими, але тепер перед нею стояла не вулична тінь у подертій куртці, а дівчинка.
Просто дівчинка.
Марина відвела її до кімнати.
— Це поки що твоя, — сказала вона.
Аліна завмерла на порозі. Кімната була невелика за мірками будинку, але для неї здавалася величезною. Ліжко з білим покривалом, стіл біля вікна, шафа, лампа з теплим світлом. На стільці лежало ще кілька речей. На столі стояла чашка чаю й тарілка з їжею.
— Моя? — перепитала Аліна.
— Твоя, — підтвердила Марина. — Відпочивай. Коли будеш готова, поїж.
Дівчинка підійшла до ліжка й обережно торкнулася покривала пальцями. Тканина була м’яка, майже невагома. Очі знову защипало.
Вона не пам’ятала, коли востаннє спала на справжньому ліжку.
Віктор увійшов трохи пізніше. Він виглядав утомленим, але спокійним. Зупинився біля дверей, не заходячи без дозволу.
— Можна?
Аліна здивувалася самому запитанню.
— Так.
Він сів у крісло біля вікна.
— Завтра приїде юрист і фахівець зі служби опіки. Ми зробимо все правильно. Тебе не змушуватимуть ні до чого, чого ти не розумієш. Я хочу, щоб ти була в безпеці законно, не на словах.
Аліна кивнула, хоча не все зрозуміла.
— А Діана?
Обличчя Віктора стало серйозним.
— Нею займеться слідство. Уже перевіряють її речі, рахунки, розмови, усі обставини. Твоє свідчення дуже важливе.
— Мені знову доведеться розповідати?
— Так. Але тепер тебе слухатимуть інакше. І я буду поруч, якщо це дозволять.
Аліна опустила погляд.
— Я боюся її.
— Це нормально, — сказав Віктор. — Але ти вже зробила найважче. Ти сказала правду тоді, коли ніхто не хотів чути.
Дівчинка довго мовчала, потім тихо спитала:
— А якщо мені знову не повірять?
— Тоді ми повторюватимемо правду стільки разів, скільки буде потрібно.
Ці слова заспокоїли її сильніше, ніж гарячий чай.
Уночі Аліна довго не могла заснути. Ліжко було надто м’яке, кімната надто тиха, двері не замкнені ззовні, і це чомусь тривожило. Вона кілька разів вставала, перевіряла вікно, прислухалася до будинку. Ніхто не кричав. Ніхто не йшов проганяти її. Ніхто не намагався відібрати їжу.
На столі все ще стояла тарілка. Аліна з’їла трохи, потім сховала шматочок хліба до кишені за старою звичкою. Уже за хвилину їй стало соромно, але викинути його вона не змогла.
Уранці Марина знайшла цей шматочок, коли принесла чистий одяг, але нічого не сказала. Просто залишила на столі свіжий хліб і теплу кашу.
Так почалися перші дні Аліни в домі Віктора.
Вони були непростими. Їй доводилося звикати до речей, які для інших були звичайними: гарячого сніданку, чистої постелі, дверей до кімнати, що зачинялися, м’яких капців, спокійних голосів. Вона здригалася, коли хтось входив надто швидко. Ховала їжу. Прокидалася вночі від кожного шереху. Кілька разів поривалася піти, бо їй здавалося: усе це не може бути справжнім, одного дня її все одно виженуть.
Віктор не квапив її.
Він сам іще відновлювався після отруєння. Багато відпочивав, приймав ліки, ходив насилу. Але щодня знаходив час поговорити з Аліною. Іноді вони просто сиділи у вітальні мовчки. Іноді він питав, що вона хоче дізнатися. Іноді розповідав, що слідство просувається.
Поступово спливали нові деталі…
