Життя без прикрасВони обмінялися обручками. Максим тримав її обручку крижаними пальцями, надягав обережно, наче скляну. Коли реєстраторка дозволила їм привітати одне одного, залою пробіг передчутливий смішок. Іра першою ступила до нього й легко поцілувала в щоку.
Він завмер, ніби його вдарило струмом, а тоді відразу опустив очі.
За спиною хихикнула якась тітонька, зауваживши, що він ніяковіє. Там-таки пожаліли бідолаху, який зірвав голос.
До ресторану їхали мовчки, поруч на задньому сидінні. Максим дивився назовні, Іра — на його відображення в склі. Намагалася згадати весь шлях, що привів її в цю машину.
Мами вона не пам’ятала: та померла, коли доньці було три роки. Батька в її житті не було зовсім. Виростила Іру Євдокія Михайлівна Ткач, і жаліти себе онука з дитинства не звикла.
— Зроби спершу все, що тобі до снаги. Поплакати встигнеш потім, якщо ще захочеться, — казала бабуся.
Коли справу було завершено, плакати зазвичай уже не хотілося. Іра обрала бабусину професію: закінчила дефектологічний факультет із червоним дипломом і прийшла працювати до корекційного інтернату для дітей із порушеннями мовлення. Через чотири роки пішла звідти з таким скандалом, що колеги пам’ятали його досі.
Її насторожила кількість дітей із розумовою відсталістю. До інтернату скеровували дітей із заїканням і порушеннями слуху, а тяжкий діагноз траплявся надто часто. Іра стала перевіряти. Виявилося, за нього належали додаткові виплати. Директор домовлявся з лікарем, той записував потрібне, гроші розподілялися куди треба. Діти ж роками навчалися за спрощеною програмою й поступово ставали такими, якими їх оголосили в довідках.
Після заяви Іри до прокуратури все підтвердилося. Директора звільнили, лікар втратив роботу, дванадцятьом дітям переглянули діагнози. Самій Ірі дали зрозуміти, що більше в державній системі на неї не чекають. Вона відкрила власний кабінет. Через рік записатися до неї можна було лише на три місяці наперед.
Два роки тому бабуся тихо померла уві сні, у себе вдома, біля річки. Онуці залишилися будинок і сорок соток землі. Там, на похороні, вперше з’явився Денис — високий, у гарному пальті, наче взявся нізвідки. Допоміг знайти машину, домовився зі священником. На поминках підійшов до Іри:
— Мій покійний батько знав Євдокію Михайлівну. Він її дуже поважав.
Через горе Іра тоді навіть не запитала, де вони познайомилися. Через тиждень Денис зателефонував, ще через три дні — знову. Потім був театр. Він слухав, веселив її, був щедрий і уважний, вчасно подавав руку. Після самотності, боротьби й безсонних ночей їй здалося, що нарешті й їй пощастило.
Місяців через п’ять у розмовах дедалі частіше стала виринати бабусина земля. Спочатку мимохідь: сосни, річка, чудове місце — от тільки будинок старий. Потім Денис заговорив конкретніше.
— Є інвестор, серйозна людина, Богдан Костянтинович Лісовський. Він будує котеджні містечка, шукає саме землю біля річки. За ділянку можна отримати гарні гроші.
— Продавати я не буду. Там бабусин дім.
— Хіба я пропоную продавати? — легко озвався Денис. — Думаю, як нам далі жити.
Через місяць він освідчився: обручка, дах ресторану, усе красиво. А за тиждень до весілля мимохідь попередив про нотаріуса, до якого треба заїхати в понеділок після реєстрації. Поцілував її в маківку.
— Фірма бере кредит, а банк просить наш шлюбний договір. Звичайна формальність. Витратимо п’ять хвилин на підписи й поїдемо обідати.
Вона погодилася, вирішивши прочитати документи вже там. Тепер обіцяні п’ять хвилин означали зовсім інше. Іра скоса глянула на непорушного Максима: ліва рука знову була стиснута.
Ресторан біля річки вибрала Оксана Петрівна. За білими скатертинами серед живих квітів розмістилися сто двадцять гостей, грав струнний квартет. Від Іри прийшло людей п’ятнадцять. Решта — постачальники, партнери фірми, далека рідня — були їй майже незнайомі.
Оксана Петрівна посадила молодят на чолі столу й залишилася за спиною сина, торкаючись долонею його плеча. Здалеку — материнська ніжність. Зблизька Іра бачила: варто було комусь нахилитися із запитанням до нареченого, як пальці матері впивалися в піджак.
— Денискові не можна розмовляти, лікар заборонив. Зв’язки, — з усмішкою нагадувала вона, мабуть, уже вдесяте.
Першим підвівся з келихом Лісовський — невисокий сивий чоловік із чіпкими очима. Говорив без довгих вступів:
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.