Мирослава почала з вечірніх курсів при кооперативі. Вона вивчала основи агрономії, товарознавство й господарський облік, а потім вступила на річну прискорену програму професійного училища. Удень працювала, три вечори на тиждень проводила на заняттях і поверталася пізно, але ніколи не скаржилася. Павло Миронович давав їй практичні завдання, Ганна Сергіївна стежила, щоб дівчина бодай інколи спала більше чотирьох годин і не забувала поїсти.
За рік Мирослава отримала диплом із відзнакою. На невеликій сцені вона тримала документ, що ще пахнув свіжою фарбою, і не могла відвести погляду від власного імені. У першому ряду сиділи Бондарі. Ганна Сергіївна витирала сльози, а Павло Миронович усміхався з гордістю, якої Мирослава раніше не бачила ні на чиєму обличчі, зверненому до неї.
Того ж вечора наставник покликав її до кабінету.
— Диплом — добрий початок, але вам треба йти далі. Я говорив із керівництвом сільськогосподарського інституту. Завдяки відмінним результатам частину предметів вам зарахують, і ви зможете за три роки пройти скорочену програму. Навчання й книжки оплачу я.
— Я ніколи не зможу повернути такі гроші, — тихо сказала Мирослава.
— А я не даю їх у борг. Повернете тим, що колись зробите для інших. Добро не зобов’язане ходити колом між двома людьми.
Так почалися три напружені інститутські роки. День був розписаний майже похвилинно. До середини дня Мирослава працювала в кооперативі, потім їхала на заняття, увечері займалася в бібліотеці. В аудиторіях узимку було холодно, влітку душно. Викладачі говорили про ґрунти, сівозміну, статистику, економіку господарств і організацію виробництва. Мирослава записувала все, але сприймала знання не як відсторонені формули. За кожною цифрою вона бачила поле, комору, втомленого працівника й родину, що залежала від урожаю.
Спершу однокурсники дивувалися її запитанням, потім почали поважати, а дехто — заздрити. Владлен Сергійович Хміль, син відомого викладача, кілька разів намагався виставити її невігласкою. Він обирав складні випадки й з насмішкою просив «сільську практикантку» пояснити розв’язання. Мирослава відповідала без роздратування, наводила розрахунки й приклади з реальних господарств. Після кількох невдалих спроб Владлен перестав нападати відкрито.
Літній професор Михайло Андрійович Яценко, який читав економіку аграрних підприємств, помітив її здібності. Він залишав Мирославу після лекцій, давав книжки з власної бібліотеки й сперечався з нею про те, як малим сімейним господарствам витримувати конкуренцію.
— У вас рідкісне поєднання, — казав він. — Ви розумієте землю руками й умієте бачити її в цифрах. Не розтратьте цього на марну суєту.
Успіх не давався їй легко. Бували тижні, коли втома перетворювала будь-який звук на подразнення. У трамваї Мирослава проїжджала потрібну зупинку, у конторі забувала, куди поклала олівець, а вночі засинала над зошитом. Тоді Ганна Сергіївна приїздила без попередження, забирала підручники й змушувала її поїсти й лягти. Павло Миронович підтримував інакше: розбирав помилки без жалю, але ніколи не дозволяв назвати їх доказом нездатності.
— Ви не зобов’язані знати того, чого ще не навчилися, — казав він. — Соромитися треба не помилки, а небажання її виправити.
Мирослава поступово навчилася не лише працювати на межі, а й розподіляти сили. Вона складала розклад, лишала час на сон перед іспитами, просила колег підмінити її, коли навантаження ставало небезпечним. Це теж було новим знанням. У «Тихій Долині» втому вважали ознакою старанності й доводили людину до знемоги. Тут вона зрозуміла: добрий господар береже не лише землю й техніку, а й людські сили — зокрема й власні.
На третьому, останньому курсі за Мирославою почав упадати Тарас Олегович Литвин, серйозний і тихий майбутній агроном. Він приносив квіти, запрошував до театру, одного разу заговорив про спільне майбутнє. Мирославі він подобався, але вона чесно відповіла:
— Ви хороша людина. Тільки в мене є дорога, яку я мушу пройти сама. Якщо погоджуся зараз, увесь час обиратиму між вами й тим, заради чого стільки років трималася. Це нечесно щодо нас обох.
Тарас пішов засмучений, але не принижений. При зустрічах вони й далі віталися з повагою.
Дипломну роботу Мирослава присвятила стійкості невеликих сімейних господарств. Вона запропонувала систему, що поєднувала доступну механізацію, кооперативні закупівлі, грамотне зберігання й спільний збут. Усі розрахунки спиралися на досвід ринку й «Доброго колоса». Робота здобула найвищу студентську нагороду інституту. Під час вручення Павло Миронович сидів у першому ряду й, думаючи, що ніхто не помічає, промокав очі хустинкою.
Ще на останньому курсі Мирослава почала керувати віддаленим відділенням кооперативу, яке багато років приносило збитки. Павло Миронович спершу довірив їй його як місце виробничої практики, а потім як справжнє випробування. Вона оселилася в маленькій квартирі при конторі й кілька місяців майже не приїздила до міста. Перевірила всі договори, змінила маршрути доставки, налагодила стосунки з місцевими господарствами, навчила рахівника й домоглася прозорого обліку.
Через вісім місяців відділення перестало втрачати гроші. Ще через кілька місяців продуктивність помітно зросла. Павло Миронович приїхав особисто, пройшов складом, оглянув рівні ряди мішків, нові ваги й акуратні книги.
— Тепер ви не учениця, Мирославо, — сказав він. — Ви справжній майстер.
Платня стала серйозною, але спосіб життя майже не змінився. Мирослава вдягалася просто, уникала розкоші й відкладала більшу частину доходу. Щоразу, кладучи гроші до банку, вона з холодною ясністю думала про «Тиху Долину». Вона хотіла колись повернутися туди людиною, яку не можна виставити за ворота одним наказом. Хотіла довести насамперед собі: прізвище її батьків неможливо стерти…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
