Але найдивнішим було не її зникнення. В єдиному сейфі, що вцілів після пожежі в кабінеті начальника, знайшли акуратно складені папки. У них лежали матеріали у справі слідчого Петра Орлова: справжні документи, копії наказів, зізнання, записані під час нічних процедур, схеми розкрадань, зв’язки Дементьєва, відомості про Соколова, Сутінка і кожного, хто брав участь у старій розправі.
Зверху лежала дитяча фотографія. Дівчинка з великими очима сиділа на руках у батька і сміялася так, ніби попереду в них було ціле життя.
Одні потім казали, що Аліна згоріла разом із колонією і стала останньою жертвою власної помсти. Інші клялися, ніби бачили, як у розпал диму й криків тонка жіноча постать у темно-синій сукні йшла до лісу — не поспішаючи, не озираючись, розчиняючись у полум’ї, як привид, що виконав свою справу.
Правди про це не знав ніхто. І, можливо, це вже не мало значення. Вона не будувала втечу як нагороду. Її помста полягала не в тому, щоб піти живою, а в тому, щоб після неї залишилася правда — гола, нестерпна, винесена із сейфа на світ. І ще випалена земля, на якій більше не могла вирости та брехня, що колись убила її батька.
