— Так.
— Добра справа. Коли чекають — це щастя.
Я майже не чув його. Знову набирав матір. Потім батька. Потім домашній номер, яким ми майже не користувалися.
Нічого.
У голові роїлися дурні пояснення. Може, вийшли у двір. Може, телефон на беззвучному. Може, Кіра зняла годинник і забула зарядити.
Але вона ніколи його не знімала. Ми домовилися.
Таксі нарешті звернуло у двір. Старий будинок з арками, мокрий асфальт, темні стовбури дерев, жовте листя, розмазане по землі. Вікна нашої квартири на третьому поверсі були чорні.
О шостій вечора. У листопадовій темряві.
Світло мало б горіти.
Я розрахувався, не дивлячись на решту, і майже побіг до під’їзду. Домофон пискнув. Усередині пахло сирістю, пилом і старими газетами. Ліфт застряг десь угорі, і я рвонув сходами, перестрибуючи через сходинки.
Біля дверей я зупинився, намагаючись віддихатися. Дістав ключі. Пальці тремтіли так, що я не відразу влучив у замкову шпарину.
— Та що ж це таке… — прошипів я.
Замок клацнув. Другий оберт. Двері піддалися.
І відразу — цей запах.
Хлорка. Дешева, різка, чужа.
— Гей! — крикнув я, кидаючи сумку в коридорі. — Мамо? Тату? Є хто-небудь?
Відповіді не було.
Тільки з кухні долинало:
Ш-ш-ш.
Я зробив кілька кроків. Паркет скрипнув під мокрими підошвами. На кухні горіло яскраве холодне світло, майже лікарняне.
Кіра стояла до мене спиною. На ній була стара домашня футболка, надто велика для її худеньких плечей, і короткі шорти. Голі коліна впиралися в мокру плитку. Поруч стояло відро з темною водою. Вона вмочала в нього грубу щітку, ту саму, якою ми чистили взуття, і знову водила по підлозі. З силою. З люттю. З відчаєм.
Плечі в неї дрібно здригалися.
— Кіро?
Мій голос прозвучав хрипко, майже чужо.
Вона сіпнулася так різко, що щітка вислизнула з рук і гучно вдарилася об плитку. Кіра обернулася.
Я не забуду це обличчя ніколи.
У перші частки секунди вона мене не впізнала. І в її очах спалахнув такий чистий жах, що в мене всередині похололо. Вона втягнула голову в плечі, ніби чекала удару. Обличчя було мокре від сліз, ніс почервонів, під очима лежали темні кола.
— Татусю…
