— Суп їла. Уроки робила.
— А телевізор дивилися?
— Дідусь вмикав.
— Що саме?
— Що вони дивилися.
Я хмурився, але переконував себе, що все нормально. Кіра завжди трохи губилася поруч із моєю матір’ю. Надія була жінкою важкою, огрядною, з гучним голосом і звичкою командувати так, ніби весь світ — її бухгалтерська відомість. Поруч із нею навіть батько, Павло, людина колись строга й різка, перетворювався на мовчазний додаток до крісла.
— Тебе ніхто не ображає? — спитав я у вівторок.
На тому кінці зависла пауза.
— Ні, тату.
— Я скоро повернуся. У четвер буду вдома.
— А можна раніше?
— Постараюся, рідна.
Мене дряпнуло це «а можна раніше». Але я вирішив, що вона просто сумує.
У середу все несподівано склалося на мою користь. Клієнт, якого ми готувалися вмовляти ще кілька днів, раптом підписав документи. Просто махнув рукою, втомлено сказав, що час закінчувати, і поставив підпис.
Я вийшов з офісу після обіду майже п’яний від раптової свободи. До мого потяга лишалося кілька годин, але я відразу відкрив застосунок і поміняв квиток на найближчий швидкісний рейс.
Батькам дзвонити не став. Хотів зробити сюрприз.
Я вже уявляв, як відчиню двері, як Кіра кинеться до мене, як ми замовимо щось смачне, як батько, може, наллє по маленькій чарці за вдалу угоду. Дорогою я купив великий набір конструктора із замком — Кіра давно мріяла про такий. Для батька взяв пляшку доброго міцного напою.
У потязі мене зморив сон. Сон був в’язкий, неприємний: ніби я біжу довгим шкільним коридором, запізнююся, а підлога під ногами липка, як смола. Прокинувся я різко, від поштовху. Потяг підходив до міста. За вікнами тяглися мокрі гаражі, сірі промзони, однакові багатоповерхівки, що впиралися в свинцеве небо.
На душі раптом стало важко без причини.
Я дістав телефон.
Три пропущені від Марини. І повідомлення:
«Ілля, ти не знаєш, чому твоя мама не бере слухавку? Кірі дзвоню на годинник — недоступно. Батькам дзвоню — гудки йдуть, ніхто не відповідає. Мені тривожно».
Я відразу набрав матір.
Довгі гудки.
Один. Другий. П’ятий.
Скидання.
Набрав батька. Телефон був недоступний.
Тривога, що досі тліла десь усередині, спалахнула жаром. Я викликав таксі просто до вокзалу, переплативши за поїздку, аби тільки опинитися вдома швидше.
Місто зустріло заторами. Головна дорога стояла щільною червоною лінією. Я дивився на стоп-сигнали попереду й вибивав пальцями нервовий ритм по коліну. Водій, літній чоловік із вусами, слухав тужливу пісню по радіо.
— Поспішаєте? — спитав він, глянувши на мене в дзеркало.
— Додому треба.
— Родина чекає?
