Земельна ділянка. Площа — дванадцять соток. Столичний регіон, Приміський район. Категорія земель — землі населених пунктів. Дозволене використання — для індивідуального житлового будівництва.
Дванадцять соток у Приміському районі. ІЖБ.
Я перечитала тричі. Бо не вірила.
До свідоцтва був підколотий кадастровий паспорт. Номер, координати, план ділянки. І межовий план — докладний, із підписами й печатками. Усе оформлено, усе чисто. Ділянка поставлена на кадастровий облік. Правовласник — Ракітіна Валентина Петрівна. Моя бабуся.
Я поклала документи на коліна. Руки тремтіли, але не від холоду. Взяла другий конверт. Той, що «Наді. Прочитай наодинці».
Усередині був лист. Два аркуші, списані тим самим дрібним почерком із нахилом праворуч. Папір у клітинку, зі шкільного зошита.
«Надюсю.
Якщо ти читаєш це, значить, мене немає. Значить, ти сидиш десь сама, і тобі сумно, і ти, мабуть, думаєш, що я несправедливо все поділила. Квартиру Тамарі, дачу Зінаїді, а тобі — валізу.
Але ж ти знаєш, що я не дурна.
Ділянку цю дідусеві твоєму дали від заводу у вісімдесят п’ятому році. Шість соток, у садовому товаристві, далеко від усього, і земля була погана, глина. Ніхто туди не їздив. Дідусь один раз з’їздив, подивився, махнув рукою й забув. Сказав: «Гірше за нашу дачу». А наша дача, сама знаєш, і так не палац.
Потім він помер. І я теж забула. На двадцять років.…
