А в дві тисячі шостому прочитала в газеті, що можна оформити землю у власність. Безкоштовно. Там про якийсь закон писали, про спрощений порядок. Я знайшла дідусеві документи — акт на користування, він у серванті лежав — і поїхала. Знайшла це місце. Товариство давно переробили, тепер це селище. Поруч дорогу побудували, нову, швидку. І землю навколо перевели під житлове будівництво. Мені в адміністрації сказали, що ділянка моя, раз документи на чоловіка є, а я спадкоємиця. Тільки оформити треба. Я оформила. Потім межування замовила, бо замість шести соток виявилося дванадцять — межі змінилися, сусідніх ділянок уже немає, і мені додали за законом.
Я нікому не розповіла. Ні Тамарі, ні Зінаїді. Не тому, що жадібна. А тому, що знала: розповім — почнуть ділити. Почнуть рахувати. Почнуть ходити до мене не чай пити, а з’ясовувати, коли я продам і скільки їхня частка.
Тамара ходить до мене раз на рік, на мій день народження. Приносить торт, сидить дві години, говорить про свої болячки й іде. Зінаїда дзвонить на Новий рік. Вітає й кладе слухавку.
А ти, Надюсю, приїжджаєш щомісяця. Із свого міста, чотири години дороги. Привозиш мені ліки, які я прошу, і ті, яких не прошу. Привозиш сир із ринку, бо одного разу я сказала, що магазинний несмачний, і ти запам’ятала. Сидиш зі мною на кухні. Розповідаєш про роботу. Я половини не розумію, що таке «бюджетний кошторис» і «балансова відомість», але мені подобається слухати, як ти розповідаєш. У тебе очі загоряються.
Ти єдина, хто приходив до мене, а не до моєї квартири.
Тому квартиру я віддала тим, хто хотів квартиру. А тобі — те, що коштує більше.
Я перевіряла. Земля в столичному передмісті тепер коштує грошей. Ти сама подивися — в інтернеті є цей, як його, кадастровий сайт. Уведеш номер із документа, і покаже.
Не продавай одразу. Подумай. Може, збудуєш дім. Може, просто знатимеш, що в тебе є земля. Своя, нічия більше. Дідусь казав: «Ракітіни — люди земляні». Ось тобі земля.
Я тебе люблю. Ти це знаєш, але я все одно напишу.
Бабуся.
P.S. Облігації не викидай. Вони нічого не варті, але дідусь на них збирав тобі на весілля. Не склалося — ну й гаразд. Хай лежать. Пам’ять.
P.P.S. Код на замках — твій рік народження. Я думала, ти одразу здогадаєшся. Якщо ні — значить, надто сумно було. Пробач.»
Я дочитала й опустила руки. Аркуші лягли на коліна, і я побачила свої пальці на папері в клітинку, і пальці тремтіли…
