— Хтось мусить.
Я дивилася, як він ставить молоко в холодильник, прибирає хліб, перевіряє фрукти у вазі. Не сказала про Дарину. Не тому, що хотіла приховати її повідомлення. Просто це був його простір. Коли він буде готовий, розповість сам.
Він упіймав мій погляд.
— Що?
— Нічого.
— Ти дивно усміхаєшся.
— Просто весна.
Він подивився на мене з підозрою, але сперечатися не став.
А квітень прийшов м’яко. Не одразу, не одним сонячним днем, а поступово: вологим повітрям зранку, клейкими бруньками на деревах, першими відчиненими вікнами, запахом землі після дощу. Ми з Назаром поїхали до батьків за місто на вихідні.
Дім зустрів нас звичним шумом. Мама поралася на кухні, тато вже вовтузився біля мангала, хоча до обіду лишалося ще багато часу. Для нього мангал був не способом приготувати їжу, а майже ритуалом. Вугілля, решітка, тріски, правильний вітер, «не заважайте, я знаю». Назар вийшов до нього у двір, і за хвилину вони вже обговорювали щось про машину, інструменти й дачні справи.
Я стояла на веранді з чашкою чаю і дивилася на них.
Тато постарів. Це ставало помітніше з кожним роком: рухи повільніші, плечі трохи нижчі, сивини більше. Але поруч із Назаром він оживав якимось особливим світлом. Онук слухав його серйозно, не перебивав, ставив запитання так, ніби йшлося про найважливішу інженерну систему, а не про стару хвіртку чи мангал. І тато розправлявся, говорив охочіше, показував, пояснював.
Я думала про те, як колись боялася: чи буде в мого сина поруч чоловік, який навчить його простих речей? Тримати молоток. Мовчати без холоду. Допомагати без прохання. Не обіцяти зайвого. Не йти, коли важко.
Відповідь стояла переді мною у дворі. Старий чоловік у вицвілій куртці і молодий, високий, спокійний. Дід і онук. Не лише за документами, а за справжньою передачею життя з рук у руки.
Після обіду, коли стіл уже майже прибрали, мама пішла до хати, тато вмостився в кріслі й задрімав, ми з Назаром лишилися вдвох на веранді. Яблуні тільки-но починали цвісти. Вітер зривав окремі білі пелюстки, і вони летіли через сад, як легкий сніг, тільки теплий.
Ми мовчали. Це було добре мовчання. Таке буває між людьми, яким не треба доводити близькість словами.
Потім Назар сказав, не повертаючи голови:
— Мамо, я не шкодую, що він з’явився.
Я подивилася на нього.
— Не шкодуєш?
— Ні.
Він сидів, витягнувши ноги, дивився в сад.
— До цього в мене було нормальне життя. Хороше. Просто десь лишалися запитання. Не щодня. Навіть не боляче. Але були. Як скалка, якої не відчуваєш, поки випадково не зачепиш.
Я мовчала.
— Тепер їх немає, — продовжив він. — Я бачив його. Чув. Зрозумів, навіщо він прийшов. Відповів. Побачив, як він діє, коли йому відмовляють. Тепер історія повна. Не красива, але повна.
Він повернув голову до мене.
— Запитання іноді гризуть сильніше за образи. Образу можна пережити. А запитання весь час пропонує іншу версію: а раптом, а якби, а може. Тепер «може» закінчилося.
Я дивилася на нього і розуміла, що він сформулював те, що я сама довго не могла назвати. Не біль був найважчим. Запитання. Що було б, якби Роман повернувся раніше? Якби прийшов не по гроші? Якби справді хотів бути батьком? Якби в ньому виявилося більше сили, ніж слабкості?
Тепер ці запитання не зникли. Вони просто втратили владу. Відповідь уже була дана його вчинками.
— Ти мудра людина, — сказала я.
Назар усміхнувся.
— Це ти мене виростила.
— Не тільки я. Бабуся, дід Микола. Ти сам.
— Гаразд, — сказав він. — Командна робота.
Ми знову помовчали. Одна пелюстка впала мені на коліно. Я підняла її, потримала на пальці й відпустила в траву.
— Назаре, — сказала я.
— М?
— Ти познайомиш мене з Дариною?
Пауза була довгою.
Він повільно повернув голову. На обличчі в нього з’явився вираз, який я бачила рідко: суміш здивування, підозри й майже сміху.
— Звідки ти знаєш про Дарину?
