— Вона мені написала.
— Коли?
— Кілька тижнів тому.
— І ти мовчала?
— Це було твоє життя. Я вирішила почекати, поки ти сам розкажеш.
Він дивився на мене ще кілька секунд, потім похитав головою.
— Ви обидві неможливі.
— Це добре чи погано?
— Це факт.
Але він усміхався. По-справжньому, очима.
— Познайомлю, — сказав він. — Скоро. Я просто не знав, чи готова ти.
— Я давно готова до всього хорошого.
Дарина прийшла до нас за два тижні.
Це був травневий вечір, теплий і світлий. Вікна в квартирі були відчинені, з вулиці долинав шум машин і голоси людей, десь поруч пахло свіжою випічкою з маленької пекарні на розі. Я зварила борщ — не спеціально для символізму, просто Назар якось сказав, що Дарина його любить. Потім я спіймала себе на тому, що хвилююся, і розсердилася на себе. Мені було сорок два, за плечима суди, розлучення, виховання сина, сотні чужих сімейних драм, а я переживала, чи сподобаюся дівчині Назара.
Вона прийшла з невеликим букетом. Не величезним, не урочистим — простим, дуже живим. У дверях трохи знітилася, але швидко взяла себе в руки.
— Добрий вечір, Оксано Сергіївно.
— Добрий вечір, Дарино. Заходь. І давай без надто офіційного тону, а то я почну нервувати.
Вона засміялася, і напруження одразу стало меншим.
За столом Дарина виявилася саме такою, якою я відчула її з повідомлення: відкритою, уважною, з добрим почуттям гумору. Вона не намагалася сподобатися будь-якою ціною, не говорила надто багато, але й не ховалася за Назаром. Відповідала прямо. Слухала по-справжньому. Іноді дивилася на нього так, що мені ставало тепло і трохи сумно водночас: ось він, мій син, уже чиясь кохана людина, не тільки моя.
Назар спостерігав за нами з обережною цікавістю. Робив вигляд, що зайнятий хлібом, водою, серветками, але я бачила, як він ловить кожну інтонацію. У якийсь момент Дарина вийшла на кухню допомогти мені з тарілками. Назар одразу нахилився до мене.
— Ну?
— Що «ну»?
— Мамо.
Я зробила вигляд, що думаю.
— Хороша.
Він видихнув так, ніби до цього затримував подих.
— Я знаю.
— Тоді навіщо питаєш?
— Хотів почути від тебе.
І в цій простій фразі було більше довіри, ніж у довгих зізнаннях. Він не просив дозволу. Не потребував схвалення, щоб продовжувати свої стосунки. Але йому було важливо, що я бачу. Що я розумію. Що я приймаю.
— Бережи її, — сказала я.
— Само собою.
Коли Дарина повернулася, Назар уже сидів із найбезневиннішим виглядом. Вона подивилася на нас обох і примружилася.
— Ви щось обговорювали?
