Того ж дня ми прийшли до старої будівлі з колонами, яку я пам’ятала ще з дитинства. Тоді вона здавалася мені майже палацом: пахло книжками, поліровані поручні сяяли, а в читальній залі завжди було тихо й урочисто. Тепер штукатурка обсипалася пластами, одне вікно закривала фанера, а у вестибюлі стояв сирий запах занедбаності.
Галина Степанівна сиділа за столом у напівтемній залі, де горіла одна слабка лампа. Вона дуже постаріла, але очі в неї лишилися ті самі — уважні й лагідні.
— Дариночко? — вона підвелася, притискаючи долоню до грудей. — Невже це ти? Скільки ж років минуло…
Вона провела нас бібліотекою. Показувала стелажі з потертими корінцями, відра, які ставили під дах, що протікав, полиці, де нові книжки з’являлися так рідко, ніби були святом. Говорила без нарікань, але кожне слово давалося їй важко. Вона проводила пальцями по потрісканих полицях, поправляла книжки, які давно знала навпомацки, і намагалася усміхатися так, ніби сама вірила, що все це тимчасово. Лише в очах у неї стояла втома людини, яка надто довго захищала улюблену справу майже самотужки.
— В адміністрації відповідають одне й те саме: коштів немає, — зітхнула вона. — А Роман давно пропонує знести будівлю. Каже, місце хороше, можна торговельний центр збудувати. Мовляв, книжки тепер нікому не потрібні. Тільки я не віддам. Поки можу сюди ходити, бібліотека стоятиме.
У мені піднялася тиха, щільна злість. Не криклива, а ділова.
Увечері я знову набрала Владислава.
— Знайди надійну будівельну бригаду й постачальників матеріалів для даху, — сказала я. — Усе анонімно, з повною оплатою. Завтра вранці вони мають почати ремонт бібліотеки. І ще: добери три сотні нових книжок — класику, сучасні романи, дитячу літературу. Доставка на ім’я Галини Степанівни.
За день місто заговорило тільки про це. До бібліотеки під’їхали машини з матеріалами, робітники піднялися на дах, а до читальної зали внесли коробки з книжками. Галина Степанівна плакала, перебираючи новенькі обкладинки, і ніхто не міг пояснити, хто влаштував це диво.
Наступною стала школа. Тарас показав мені комп’ютерний клас, де техніка давно перетворилася на музейний експонат. Діти готувалися до іспитів на машинах, які зависали від будь-якого руху. За два дні до школи привезли двадцять сучасних комп’ютерів та інтерактивну дошку. Директор, сивий суворий чоловік, якого я пам’ятала ще з коридорів, розгубився так, що кілька хвилин лише поправляв окуляри й повторював: «Не може бути». Учителі виходили з кабінетів, діти юрмилися біля дверей і перешіптувалися, не наважуючись першими торкнутися нової техніки. У цьому здивуванні було стільки простої радості, що мені стало соромно за всі роки, коли такі речі здавалися мені звичайною статтею витрат, а для них перетворювалися на справжню подію…
