— Розумію, — сказала Лера тихо.
— Вони старалися. Справді. Водили мене на гуртки, я ходив на шахи, на креслення. Купували книжки. На день народження дарували подарунки, які я просив. Усе робили правильно. — Він помовчав. — Але я ніколи не називав їх мамою й татом. Вони не наполягали. Може, розуміли, що не вийде. Може, самі боялися, що я відмовлюся.
— Ти жив там до 18?
— До 19. Потім Віктор Степанович помер, інфаркт, раптово. Галина Миколаївна дуже тяжко це перенесла. Я зрозумів, що заважаю їй — не спеціально, просто своєю присутністю. Вона горювала, їй треба було побути самій. Я зібрав речі й переїхав до столиці.
— Ти з нею підтримуєш стосунки?
— Телефоную раз на місяць, — сказав він. — На свята їжджу. Вона дуже постаріла. Ми з нею розмовляємо нормально, навіть тепло. Просто між нами немає того, що буває між рідними. Це не провина й не образа. Просто факт.
Лера кивнула. Вона розуміла це — про «просто факт». Про речі, які прийняв і більше не несеш як рану, а несеш просто як частину себе.
— А в тебе не було бажання знайти матір? — спитав він.
— Було, — сказала вона. — У 17 років я намагалася. Мені дали адресу через соціальну службу. Я написала листа. Відповіді не було.
— Узагалі?
— Узагалі. Потім через рік дізналася, що вона померла. Раніше, ніж прийшов мій лист. Цироз печінки.
Артем дивився на неї. Не з жалем. Вона не любила цього виразу в людей, коли розповідала цю частину. Він дивився з розумінням. Це інше.
— Ти сумувала?
— За людиною, якої майже не знала? — сказала Лера. — Не знаю, як це назвати. Радше, зачинилися двері. А тепер уже ні. — Вона зробила ковток чаю. Теплий, трохи терпкий. — У дитячому будинку я довго малювала її, — сказала вона. — Вигадувала, який вона має вигляд. У мене не було фотографій, тільки невиразний образ, що вона була високою і що в неї було світле волосся. Я малювала її щоразу трохи інакшою. Ніби шукала.
— Знайшла колись?
— Ні, — сказала Лера. — Але перестала шукати. Це теж свого роду відповідь.
Артем повільно кивнув. Повернувся до неї трохи більше.
— Ти сказала, що малювала всюди. Ти була дуже талановитою. Я пам’ятаю: всі інші малюнки в дитбудинку були кривими будиночками, а в тебе було щось справжнє.
— Тобі було 12 років, ти не міг так оцінювати, — усміхнулася вона.
— Міг, — сказав він серйозно. — Я рано вмів бачити різницю між тим, що роблять тому, що треба, і тим, що роблять тому, що інакше не можуть.
Лера подивилася на нього.
— І до якої категорії належала я?
— До другої, — сказав він просто. — Безумовно.
Вони помовчали. За вікном було тихо, пізній вечір вимкнув вуличний шум, лише зрідка проїжджала машина.
— Артеме, — сказала вона. — Коли ти будував свій перший об’єкт, той склад… ти справді не боявся?
Він замислився, по-справжньому.
— Боявся, — сказав він. — Але страх був не паралізуючим. Знаєш, який буває страх, від якого ти просто стоїш і не рухаєшся? У мене він був іншим. Радше, як тиск за грудиною, який є, але ти йдеш. Просто йдеш із цим тиском.
— Це, мабуть, дитбудинок, — сказала Лера. — Там вчишся йти з тиском. Інакше не виходить.
Артем подивився на неї з чимось, що можна було назвати визнанням — не словами, а поглядом.
— Так, — сказав він. — Напевно, звідти.
Потім вони говорили про столицю: він переїхав туди в 19, вона в 22 після коледжу й перших років роботи в місцевій лікарні. Жили в різних районах, працювали в різних сферах, ходили, можливо, тими самими вулицями й жодного разу не зіткнулися. 18 років в одному місті — і знайшлися через шкіряне портмоне на лікарняній парковці.
— Ти віриш у такі речі?
