— До шістнадцяти, — сказала вона. — Вісім років загалом. Перші два роки після тебе були важкими. Потім звикла — у тому сенсі, в якому взагалі звикають до таких місць. З’явилися інші діти, але таких, як ти, більше не було.
— Що означає «таких»?
Лера подивилася на нього просто.
— Ти не вчив мене бути зручною, — сказала вона. — Більшість там учили саме цього: не вирізнятися, не вимагати, не чекати. Ти ніколи так не казав. Ти казав: читай, думай, тримайся рівно.
Артем опустив погляд на секунду. Потім підвів.
— Мені було дванадцять.
— Я знаю, — сказала вона. — Головне ти вже розумів.
Він не відповів. Але вона бачила, що це дійшло до нього не як красиві слова, а по-справжньому.
— Після дитячого будинку, — почав він, — перші кілька років я намагався знайти інформацію про інших дітей звідти. Запитував в архіві. Мені сказали, що дані закриті, доки людям не виповниться вісімнадцять. Потім я запитував знову, уже пізніше. Я не знайшов тебе, не знав прізвища.
— Я теж шукала, — сказала Лера. — Два роки тому запитувала архів закладу. Отримала загальні відомості. Знайшла цю фотографію.
Він подивився на телефон на столі.
— Можна? — спитав він.
Вона кивнула. Він узяв телефон, знову відкрив знімок. Дивився довго, але тепер інакше. Тихо. Як дивляться на щось, що знайшлося після довгих пошуків.
— Я там такий серйозний, — сказав він.
— Ти завжди був серйозним.
— А ти така маленька.
— Мені було 10 років.
Він усміхнувся, по-справжньому, без тієї втоми, яка жила в його усмішці останні тижні. Лера побачила в цій усмішці щось далеке й водночас зовсім близьке. Хлоп’яче. Просто глибоко сховане.
— Ти тоді постійно малювала, — сказав він. — Я пам’ятаю. У тебе був огризок олівця, і ти всюди малювала — на полях зошитів, на папірцях від цукерок. Я одного разу знайшов малюнок на підвіконні: дерево з дуже докладним листям. Це ти його намалювала?
— Не пам’ятаю, — зізналася Лера. — Можливо. Я багато малювала.
— Ти зараз малюєш?
— Ні. Не було часу, потім не стало звички.
— Шкода, мабуть.
— Шкода, — погодилася вона.
Вони знову помовчали. За вікном стемніло непомітно, поки вони говорили, світло змістилося, і тепер у будинку горіла лише лампа над столом, тепла й негучна.
— Леро, — сказав він. Уперше це ім’я в його вустах прозвучало не як звертання до малознайомої жінки, а інакше. Вона не могла уявити, звідки це прийшло. — Ти злилася на мене? За те, що я пішов без прощання?
Вона подумала чесно.
— У дитинстві — так, — сказала вона. — Довго. Потім зрозуміла, що ти не вибирав. Що тебе просто забрали, і ти не міг нічого зробити. Тоді злість пішла. Залишилося щось інше.
— Що?
— Запитання, — сказала вона. — Одне.
Він дивився на неї. Щось у ньому зрушилося, так зрушуються речі, які довго стояли не на своїх місцях. Він підвівся. Підійшов до неї. Вона не відсунулася. І він обійняв її. Просто. Без слів, без пояснень. Міцно й довго — так, як обіймають людину, яку втратили давно й не розраховували знайти. Лера не відразу, але обійняла його у відповідь. І відчула, як іде щось, що вона носила 18 років — не важко, але постійно. Як іде те, чому нарешті знайшлося місце.
Вони простояли так довго. Годинник на стіні тихо відраховував час. За вікном шуміла вулиця. У будинку було тепло. Коли він відпустив її, то не відійшов далеко. Стояв поруч і дивився на неї, уже по-іншому. Як на людину, яку знаєш. По-справжньому знаєш.
— Залишайся ще, — сказав він. — Ми ще не все розповіли одне одному.
— Я знаю, — сказала вона. — Я залишаюся.
Вони говорили до півночі. Артем заварив чай — не каву, цього разу саме чай, міцний, у великих горнятках. І вони переселилися з-за столу на диван у вітальні. Не спеціально, просто так вийшло. Він приніс горнятка, вона вже сиділа там, він сів поруч, і відстань між ними стала меншою. Природнішою.
— Розкажи мені про прийомну сім’ю, — сказала Лера. — Ти казав, що вони були хорошими людьми. Але «хороші» — це велике слово, яке мало що пояснює.
Артем подумав, тримаючи горнятко обома руками.
— Галина Миколаївна і Віктор Степанович, — сказав він. — Їм тоді було років по 45. Своїх дітей не було або не вийшло, я не питав. Приватний будинок, господарство, город. Віктор Степанович працював на заводі інженером, Галина Миколаївна була вчителькою математики.
— Звучить нормально, — сказала Лера обережно.
— Нормально, — погодився він. — У цьому й була річ. Вони були нормальними. Годували добре, одягали, допомагали з уроками. Ніколи не кричали, не кривдили. Але я весь час відчував, що я для них проєкт. Що вони взяли мене, бо це було їхнім рішенням, їхнім бажанням стати батьками, а не тому, що саме я їм був потрібен. Розумієш різницю?
