Вона подзвонила знову, цього разу довше. У квартирі почувся рух і кроки, потім долинув голос Богдана:
— Хто там?
— Це я, Галина Петрівна. Парасолю забула.
Запала пауза. Потім пролунали швидкі, метушливі кроки — спершу не до дверей, а кудись углиб квартири.
Невдовзі кроки наблизилися. Брязнув знятий ланцюжок, і двері трохи прочинилися. Богдан стояв у прорізі з роздратованим, злегка розчервонілим обличчям.
— Задрімав, — кинув він. — Що вам?
— Моя парасоля. Вона в підставці біля дверей.
Богдан опустив погляд, дістав парасолю й простягнув її хатній робітниці. Він прочинив двері лише настільки, щоб просунути назовні руку. І все ж Галина Петрівна встигла помітити те, чого бачити не слід було.
На підлозі передпокою, праворуч від полиці для взуття, стояла пара жіночих туфель. Бежевих, із лакованої шкіри, на невисоких підборах.
Розмір маленький — тридцять шостий, щонайбільше тридцять сьомий. Оксана носила сорок перший. Галина Петрівна знала це напевно: вона сама розставляла господарське взуття й не раз брала до рук її черевики й туфлі.
— Дякую, — промовила вона, забираючи парасолю.
— Ага, — озвався Богдан і відразу грюкнув дверима.
Із того боку знову клацнув ланцюжок.
Галина Петрівна повільно спускалася сходами, тримаючись за поруччя. У голові билося одне слово: туфлі.
Маленькі бежеві туфлі в квартирі жінки, якій потрібен сорок перший розмір. Помилитися тут було неможливо. Їй не привиділося.
Це було взуття чужої жінки в чужій квартирі посеред робочого дня, поки господині не було вдома. На вулиці Галина Петрівна розкрила парасолю, хоч дощ уже скінчився, і попрямувала до зупинки. В автобусі вона мовчки дивилася у вікно.
Повернувшись додому, жінка заварила чай і сіла за стіл у тісній кухні, зовсім не схожій на простору кухню Оксани. Так вона просиділа до вечора.
За тиждень, у п’ятницю, Галина Петрівна прибирала в передпокої. Вона протирала поличку під дзеркалом, куди Оксана зазвичай клала ключі, рукавички та інші дрібниці.
Хатня робітниця відсунула зв’язку ключів, блюдце з дріб’язком і гребінець та виявила сережку. Це був маленький золотий цвяшок із крихітним прозорим камінцем. Прикраса лежала майже біля самої стіни й ледь вирізнялася на темній поверхні.
Галина Петрівна взяла знахідку двома пальцями й піднесла до світла. Під час минулого прибирання сережки на цій поличці не було, отже, її загубили зовсім недавно.
Таких золотих цвяшків із камінцем хатня робітниця раніше в Оксани не бачила. Господиня взагалі не носила сережок-цвяшків: їй подобалися крапельки або невеликі кільця, що погойдувалися під час руху.
Отже, сережка належала іншій. Імовірно, тій жінці, яка носила бежеві туфлі тридцять сьомого розміру й золоті цвяшки у вухах. Галина Петрівна повернула знахідку туди, де її помітила, посунувши ближче до стіни.
Вона закінчила прибирання, вимила підлогу й приготувала на вечерю тушковані овочі з куркою. Залишивши каструлю на плиті, хатня робітниця пішла додому, всю дорогу намагаючись вирішити, чи варто говорити господині. Зрештою, її найняли прибирати квартиру й готувати, а не стежити за чужим чоловіком.
Можливо, усьому було невинне пояснення. Раптом приходила родичка Богдана або його подруга? Може, Оксана все знає й нічого не має проти. Чужі стосунки бувають різними. Але внутрішнє чуття підказувало Галині Петрівні зовсім інше.
Вона виховала двох доньок, пережила розлучення, а згодом поховала другого чоловіка — хорошу людину, яка померла від інфаркту в п’ятдесят три роки. Галина Петрівна знала, як відчувається обман. Він видавав себе не запахом парфумів, а метушливими кроками вглиб квартири, ланцюжком на дверях і роздратованим поясненням: «Задрімав».
Вирішальна деталь з’явилася за кілька днів, у середу ввечері. Оксана затримувалася на роботі й попередила телефоном, що буде близько дев’ятої. Галина Pетрівна закінчувала прибирання на кухні й протирала стільницю.
Було близько шостої години. У квартирі змішалися запах засобу для чищення й аромат м’яса, що томилося до вечері в духовці. Грюкнули вхідні двері. Богдан повернувся раніше, ніж зазвичай, і, схоже, не очікував застати хатню робітницю.
Він зайшов на кухню, кинув на стіл зв’язку ключів і, навіть не глянувши на Галину Петрівну, поліз до холодильника по воду. Діставши пляшку, відпив просто з горлечка, провів тильним боком долоні по губах і пішов до спальні. Він навіть не привітався.
Жінка продовжила протирати стільницю. Ганчірка ковзнула по мармуру й дійшла до ключів. Галина Петрівна машинально посунула зв’язку, але раптом завмерла…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
