Це був не страх, а напруження, яке вона стримувала всі останні дні.
До судового засідання минуло два місяці. За цей час адвокат ретельно зібрав документи й підготував позицію.
Адвокат подав договір дарування, що підтверджував отримання квартири до шлюбу, пізніший документ про шлюб і вимогу анулювати запис про проживання Богдана, припинивши його право користуватися житлом. Богдан прийшов із молодим представником у м’ятому костюмі. Той посилався на офіційний запис про проживання, участь клієнта в утриманні й ремонті квартири та стверджував, що виселення порушить його житлові права.
Суддя, жінка років шістдесяти з утомленим, але уважним поглядом, вислухала обидві сторони. Потім звернулася до Богдана:
— Ви брали участь у придбанні цієї квартири?
— Ні, але… — почав він.
— Ремонт власним коштом оплачували?
— Я платив комунальні послуги, — відповів Богдан.
Суддя зауважила: квартиру подарували Оксані до шлюбу, а поточні витрати не створюють частки й у цій справі не дають Богданові права зберегти користування житлом.
Суд постановив: шлюб розірвати, право Богдана користуватися квартирою припинити, запис про його проживання анулювати в тридцятиденний строк. Він вийшов, не глянувши на Оксану. Представник ішов слідом і щось пояснював, але Богдан не слухав.
У судовому коридорі Оксана притиснула до грудей знайому темно-синю папку з потертими кутами. Серед паперів тепер лежало рішення. Решту речей Богдана, зокрема книжки й дідову лампу, у погоджений адвокатами час передали його представникові. За місяць відомості про проживання Богдана вилучили з офіційної бази.
Один рядок зник із бази — і на цьому все скінчилося. Людина, яка ще недавно ввійшла сюди з двома валізами й настільною лампою, більше не мала правових підстав користуватися цим житлом. Про подальшу долю Юлії Оксана випадково дізналася від спільних знайомих.
Та розійшлася з Богданом майже відразу після зустрічі в квартирі. З’ясувавши, що житло ніколи йому не належало і що від самого початку він брехав їй про розлучення, квартиру й майбутнє спільне життя, Юлія зібрала речі й поїхала до батьків в інше місто. Оксана не сердилася на неї; Юлія теж стала жертвою тієї самої брехні, тільки побачила її з іншого боку.
Невдовзі після завершення судових формальностей Оксана зателефонувала Галині Петрівні й запросила її в суботу просто в гості.
— Галино Петрівно, приходьте о другій годині. Я купила торт.
— Торт? А який привід?
— Хороший. Приходьте, все розповім.
Рівно о другій, як завжди хвилина в хвилину, Галина Петрівна подзвонила у двері. На ній була святкова блузка в дрібну квіточку, яку вона, судячи з усього, надягала рідко. Оксана відчинила й уперше обійняла її — коротко, по-домашньому й без жодного слова.
На кухонному столі чекав медівник — Галина Петрівна якось обмовилася, що любить цей торт із дитинства. Поруч стояли чашки й чайник, на блюдці лежав нарізаний лимон. Із вікна лилося неяскраве денне світло, м’яко наповнюючи кухню.
Вони вмостилися за столом, Оксана розрізала торт і розлила чай. Кілька хвилин обидві їли мовчки, але ця тиша не бентежила й не вимагала випадкових слів. Так мовчать люди, яким спокійно поруч одне з одним…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
