— збентежено спитав Роман.
— Навіть не знаю. Заспокоїти його було потрібно. Але як тепер викручуватися?
— Не знаю. Хоча ідея не така вже й погана. До її здійснення мине час, а там побачимо.
— Можливо, ви маєте рацію. Просто ваш план виявився надто несподіваним. Мені спершу треба зайнятися всиновленням. А решта… Хай іде як іде. Не все залежить від наших бажань.
До втілення планів минуло чимало часу. Найшвидше вирішилося всиновлення Артема. Ніна добре підготувалася й невдовзі офіційно стала матір’ю хлопчика, з яким познайомилася так дивно і так доленосно.
З рештою клопоту було більше. Але за два роки Ніна, Роман і Артем уже жили в просторій чотирикімнатній квартирі як найзвичайніша повна сім’я. Дружна й щаслива. Ніна й Роман одружилися, стали офіційними батьками Артема, а хлопчик поступово звикав до нового життя.
Кожен із них пережив тяжкі втрати. І саме це навчило їх особливо берегти сім’ю, близькість, добре ставлення й одне одного.
Ніна готувалася відзначити свій ювілей. Їй виповнювалося сорок п’ять. Найдорожчим подарунком стала листівка від Артема. На ній було написано: «Мамочко, я тебе люблю».
Він уперше назвав її мамою.
Ніна поставила листівку на полицю поруч із тією, яку колись знайшла серед речей Миші.
«У нас усе добре», — подумки сказала вона старшому синові. — «Ти щасливий, мій дорогий?»
