Я не розумів, чому син велів мені вимкнути світло, доки не побачив, що відбувається в будинку

Не відповів.

Але поклав його в шухляду, де лежали дитячі фотографії Марини: дівчинка на високому табуреті, серйозна, зосереджена, простягає батькові маленьку викрутку.

У неділю Кирило привіз Варю.

Онука вилізла на стілець поруч із верстаком, підперла підборіддя кулачками й почала дивитися, як дід розбирає пошкоджений камінний механізм.

Вона довго мовчала, а потім запитала:

— Дідусю, а навіщо ти вовтузишся зі старими годинниками? Вони ж зовсім зламалися.

Матвій відклав інструмент.

— Розумієш, Варю, навіть найбезнадійніші речі іноді можна повернути до життя. Потрібні терпіння, руки й бажання не кинути їх завчасно.

Дівчинка серйозно кивнула.

— Це як із людьми?

— Так, Варю, — тихо відповів він. — Точнісінько як із людьми.

Кирило забрав дітей ближче до вечора.

Матвій залишився в майстерні сам.

Західне світло лягало на верстак, на інструменти, на корпус годинника, який він збирав для літньої жінки з іншого міста. Безкоштовно. Це був уже двадцять третій годинник за рік.

Із вітальні долинало рівне цокання Віриних підлогових годинників.

Матвій подивився на своє зап’ястя — на той самий годинник, який дружина колись надягла йому в палаті слабкою, майже невагомою, але напрочуд міцною рукою.

— Ми впоралися, Віро, — прошепотів він. — Тепер ми справді вдома.

Йому було шістдесят вісім.

Час ішов.