Не відповів.
Але поклав його в шухляду, де лежали дитячі фотографії Марини: дівчинка на високому табуреті, серйозна, зосереджена, простягає батькові маленьку викрутку.
У неділю Кирило привіз Варю.
Онука вилізла на стілець поруч із верстаком, підперла підборіддя кулачками й почала дивитися, як дід розбирає пошкоджений камінний механізм.
Вона довго мовчала, а потім запитала:
— Дідусю, а навіщо ти вовтузишся зі старими годинниками? Вони ж зовсім зламалися.
Матвій відклав інструмент.
— Розумієш, Варю, навіть найбезнадійніші речі іноді можна повернути до життя. Потрібні терпіння, руки й бажання не кинути їх завчасно.
Дівчинка серйозно кивнула.
— Це як із людьми?
— Так, Варю, — тихо відповів він. — Точнісінько як із людьми.
Кирило забрав дітей ближче до вечора.
Матвій залишився в майстерні сам.
Західне світло лягало на верстак, на інструменти, на корпус годинника, який він збирав для літньої жінки з іншого міста. Безкоштовно. Це був уже двадцять третій годинник за рік.
Із вітальні долинало рівне цокання Віриних підлогових годинників.
Матвій подивився на своє зап’ястя — на той самий годинник, який дружина колись надягла йому в палаті слабкою, майже невагомою, але напрочуд міцною рукою.
— Ми впоралися, Віро, — прошепотів він. — Тепер ми справді вдома.
Йому було шістдесят вісім.
Час ішов.
І він теж ішов.
