— Мені дуже подобається їздити в тиші. Мені подобається повертатися додому й не готувати їжу відрами. Мені подобається не робити зауважень чужій дитині.
— Але Артем сумує за Мішею, — жалібно, уже без напору пробурмотіла Лариса, намагаючись намацати останній важіль тиску — почуття провини.
— Нехай граються у дворі на вихідних, — відрізала Оксана. — Усього доброго, Ларисо.
Вона обійшла заціпенілу сусідку, викликала ліфт і зайшла в кабіну. Двері повільно зачинилися, відсікаючи розгублене обличчя Лариси…
Оксана зайшла до квартири. Удома пахло яблучним пирогом, який вона спекла вранці. Міша сидів на килимі у вітальні й збирав лего. У квартирі було тихо, тепло й спокійно.
Ніхто не шумів, ніхто не вимагав уваги. Оксана розклала продукти, поставила чайник і підійшла до вікна. Надворі починався весняний дощ.
Унизу мокрим асфальтом квапливо йшла Лариса, тягнучи за руку Артема, який упирався. Вони явно запізнювалися на якийсь гурток. Лариса щось роздратовано вичитувала синові, смикаючи його за рукав.
Оксана відпила гарячого чаю, відчуваючи, як усередині розливається приємне, спокійне тепло. Чужі проблеми нарешті залишилися чужими, а її власне життя належало тільки їй. І це коштувало набагато дорожче за будь-які гроші.
