— Вам, якщо не помиляюся, сімдесят три роки. Пенсія, вік, суглоби крутить на погоду, тиск, мабуть, скаче вечорами. Ішли б ви додому, Вікторе Семеновичу. Серіал подивилися б, відпочили. А то ж якщо старанно копати чужі могили, можна ненароком і свою викопати. Прискорити процес, так би мовити.
— Я сорок років у порту двадцятитонні контейнери ворушив, Жанно Пилипівно. — Віктор застебнув куртку. — Тож із суглобами в мене повний порядок. І з тиском теж.
Він вийшов, не озираючись. У кишені працювала ручка-диктофон, записавши кожне слово.
Але важливішим було інше. За всю розмову, ні в погрозах, ні в холодному переліку виплат, Жанна жодного разу не згадала дитину.
За всіх своїх ресурсів і всієї обізнаності вона або не знала про Адама, або — і від цієї думки Віктор міцніше стиснув кермо — вважала, що з хлопчиком уже покінчено. Що його більше немає.
Віктор звернув на об’їзну дорогу, перевіряючи дзеркала.
Жанна помилилася. Хлопчик був живий.
Адама він забрав у Толі ближче до півночі. Хлопчик спав на дивані, закутаний у картатий плед. Поруч стояла порожня тарілка з-під пельменів.
Віктор переніс його в машину, не розбудивши, і повіз додому.
Спокій протримався до ранку.
О шостій ранку у двері Віктора подзвонили наполегливо й казенно, тим дзвінком, після якого не буває добрих новин. На порозі стояла працівниця служби у справах дітей Курносова в супроводі двох правоохоронців.
— Вікторе Семеновичу, у мене на руках екстрене розпорядження про вилучення неповнолітнього, тож давайте без зайвих суперечок.
Курносова простягнула папір, не дивлячись йому в очі.
— Надійшла серйозна анонімна заява. Регулярні спалахи агресії, явні ознаки деменції і, що найнебезпечніше, незамкнена мисливська рушниця у прямому доступі в дитини.
— Яка ще рушниця, ви при своєму розумі? У мене зроду-віку ніякої зброї не водилося, — сказав Віктор. — Зате в коридорі лежить монтування і чудовий професійний набір гайкових ключів. На двадцять чотири, хромовані, якщо вам це справді цікаво.
— Пане Токарєв, мені абсолютно нецікаво слухати про ваші інструменти. Час іде, тож просто пропустіть нас до квартири, будь ласка.
Адам прокинувся від голосів, побачив людей у формі й закричав по-звірячому. Забився в куток дивана, натягуючи на голову ковдру. Він думав, що прийшли ті, від кого його ховала мама.
Віктор ступив до нього й перехопив руку офіцера, що потягнувся до хлопчика. Його тут же притисли до стіни.
І в цю мить Віктор зрозумів: якщо він чинитиме опір, його заарештують, і хлопчикові він не допоможе. Саме цього хотіла Жанна. Щоб він став тим агресивним старим, якого описано в заяві.
Віктор опустив руки…
