— Ніколи не пізно почати, — сказала вона. — Рука вчиться в будь-якому віці. Головне — не боятися білого аркуша.
Перші заняття давалися важко. Олівець ніби не слухався, лінії виходили криві, тіні брудні. Марина ніяковіла, порівнювала свої малюнки з чужими й хотіла кинути. Але потім згадувала: вона вже стільки років жила не для себе. Тепер можна дозволити собі бути невмілою, вчитися, помилятися.
Наприкінці місяця вона намалювала перший натюрморт — яблука в простій вазі. Малюнок був недосконалий, але живий. Марина повісила його на кухні й щоразу, проходячи повз, відчувала тиху гордість.
Пізніше вона наважилася на поїздку. Взяла кілька вільних днів і вирушила до сусіднього великого міста. Ходила музеями, гуляла незнайомими вулицями без поспіху, фотографувала вітрини, пила каву в маленькому кафе й раптом почувалася не загубленою жінкою після розлучення, а людиною, у якої знову є шлях.
Повернувшись, вона зрозуміла: життя не закінчилося. Просто колишня його частина — холодна, важка, сповнена обману — відпала, як стара крижана кірка.
Одного теплого вечора на початку літа Марина сиділа на ґанку з чашкою чаю. Повітря пахло бузком — навесні вона посадила біля паркану три кущі. До хвіртки підійшла Зоя Павлівна.
— Можна до тебе?
— Звісно, заходь.
Сусідка опустилася поруч на лавку й якийсь час мовчала.
— Я все думаю про ту стареньку, — сказала вона нарешті. — Яка веліла тобі сніг не чіпати.
Марина здригнулася.
— Я теж часто згадую.
— Я питала в магазині, — Зоя Павлівна стишила голос. — Ніхто її не знає. Ліна каже, бачила один раз — і більше ніколи. Дивно ж, правда? Може, це справді був твій ангел-охоронець?
Марина подивилася на сад, що темнів…
