— Але щоб усе спрацювало як слід, діяти треба грамотно. Якщо ти зараз влаштуєш удома скандал, він просто знищить документи. Спалить, порве, спустить у каналізацію і заявить, що взагалі ні про що не знає. Папку ти знайшла, а де докази? Фотографії? Фотографії — це, звісно, добре, але оригінали завжди кращі. Треба зробити так, щоб він сам прийшов із цими паперами туди, де на нього вже чекатимуть.
Олена слухала й кивала. Усередині неї щось стрімко змінювалося: липкий страх і розгубленість поступалися місцем чомусь зовсім іншому — холодному, чіткому й міцному, схожому на сталевий стрижень. Вона усвідомила, що не плакатиме. Не кричатиме. Вона чекатиме. Так само, як бабуся колись чекала своєї черги за документами. Мовчки, терпляче, твердо знаючи, що рано чи пізно заповітне віконце відчиниться.
Того ж дня Олена поїхала до центру адміністративних послуг. Черга була невелика — п’ятниця, пообідній час, багато хто вже роз’їхався по домівках. Вона взяла талон, сіла на пластиковий стілець у залі очікування й методично заповнила заяву про заборону будь-яких реєстраційних дій із квартирою без її особистої присутності.
Це означало одне: навіть якби Денис якимось неймовірним дивом дотягнув свій підроблений договір до реєстраційної служби, угоду заблокували б автоматично. Система просто не пропустила б папери. Це був перший надійний замок, який Олена повісила на свої двері.
Коли вона повернулася до Аркадія Львовича з копією прийнятої заяви, він схвально кивнув і дістав із верхньої шухляди столу стару записну книжку — потерту, у шкіряній обкладинці, перетягнуту гумкою, що давно втратила пружність. Перегорнув сторінки, знайшов потрібну й сказав:
— Є в мене один добрий знайомий у відділі економічної безпеки. Капітан Ходоков, Сергій Валерійович. Стара школа — з тих рідкісних людей, хто ще пам’ятає, навіщо взагалі потрібна поліція. Якщо ми покажемо йому ці матеріали, він обов’язково підключиться. Без зайвого тиску, просто буде поруч у той момент, коли знадобиться. Ти не проти?
Олена не була проти. Вона була готова до всього.
Наступні дні стали для неї випробуванням, до якого неможливо було підготуватися заздалегідь. Вона ходила на роботу, як завжди правила чужі рукописи, відповідала на електронні листи колег, обідала в їдальні на першому поверсі, де вічно пахло тушкованою капустою й компотом. І весь цей час усередині неї безупинно працював другий, невидимий механізм, скрупульозно відраховуючи дні, години й хвилини до п’ятниці.
Вона знала те, про що Денис навіть не підозрював. Вона знала те, чого не знав ніхто довкола: ні колеги, ні мати, ні подруги. І від цього важкого знання світ навколо став схожим на театральну сцену, де всі старанно грають свої ролі, зовсім не підозрюючи, що декорації ось-ось із гуркотом заваляться.
Денис у ці дні поводився так, ніби інтуїтивно відчув: треба підготувати ґрунт. А може, він просто діяв за заздалегідь наміченим планом, у якому останній тиждень перед угодою відводився на те, щоб приспати пильність дружини й зробити так, аби вона не ставила зайвих запитань. Він став несподівано лагідним, і ця фальшива лагідність була значно страшнішою за його звичну байдужість, бо тепер Олена бачила кожен його жест наскрізь.
У суботу він прийшов додому з квітами. Білі троянди — ті самі, які вона завжди любила. Раніше він дарував їй квіти рівно двічі на рік: на день народження і на весняні свята. А іноді забував і в ці дні. А тут звичайна субота, зовсім без приводу — і білі троянди в шарудливій упаковці. Він стояв у передпокої з таким обличчям, ніби сам щиро дивувався цьому раптовому пориву.
— Ішов повз квітковий, випадково побачив і одразу подумав про тебе, — сказав він.
Олена взяла букет, понюхала бутони й поставила квіти у вазу на кухні…
