— Дуже гарні, дякую, — відповіла вона. Її голос звучав напрочуд рівно, руки жодного разу не здригнулися, і тільки десь глибоко під ребрами тягнуло так, ніби хтось повільно й методично закручував тугий дріт.
У неділю він сам приготував вечерю. Уперше за пів року, а може, й довше. Дістав із холодильника курку, нарізав овочі, знайшов на дальній полиці спеції, які Олена колись купувала і якими ніхто, крім неї, ніколи не користувався. Він готував довго, нарочито шумно, з веселим брязкотом сковорідок і густим запахом часнику на всю квартиру.
Він не просто поставив тарілки на стіл: він розклав серветки, запалив свічку, відкоркував пляшку доброго вина. Олена сиділа навпроти, їла, хвалила його страву, цокалася келихом і привітно усміхалася, а всередині вела свій власний рахунок: лишилося рівно п’ять днів.
Після вечері він сів поруч із нею на диван, м’яко обійняв за плечі й заговорив. Голос у нього був оксамитовий, довірливий — той самий голос, яким він багато років тому вимовив своє коронне «для мене важливо, що ми разом».
— Знаєш, Лен, я тут дуже багато думав. Ми з тобою вже сім років разом, і я щиро хочу, щоб у нас усе було добре. По-справжньому, глобально добре. Я знайшов один варіант: можна вигідно вкластися в справу — дуже серйозну й надійну. Але для цього треба оформити деякі папери. Нічого страшного, просто звичайна формальність — нотаріальна згода на заставу квартири, щоб банк без проблем схвалив кредит. Я вже знайшов чудового нотаріуса, можемо з’їздити туди наступного тижня.
Олена навіть не повернула голови. Вона й далі дивилася на екран телевізора, де йшов якийсь серіал із вимкненим звуком.
— Яка ще справа? — спитала вона абсолютно рівним голосом.
— Один мій добрий знайомий відкриває будівельну фірму, йому терміново потрібні надійні партнери. Вкладення потрібні невеликі, зате років за два в нас буде свій заміський будинок, нова машина — все як у нормальних людей. Я ж виключно для нас стараюся, Лен.
«Для нас», — луною повторила вона подумки. Це коротке слово зависло в повітрі між ними, як підкинута монета, яку підкинули, але забули впіймати. Для нас.
Вона ясно згадала квитки на двох в один кінець без зворотної дати. Ім’я Наталії Кравченко, що стояло поруч із його ім’ям у бланку бронювання. Рукописний список справ із пунктом: «Зняти готівку, не більше ліміту за раз». У його розумінні «для нас» — це були він і та, інша жінка. А Олена в цьому рівнянні була лише прикрою статтею витрат.
— Добре, — сказала вона. — Розкажеш мені все докладніше на тижні. Зараз я надто втомилася.
Денис розуміюче кивнув, поцілував її в скроню й пішов до ванної. Олена лишилася на дивані й довго сиділа, не ворушачись, дивлячись на свічку, що повільно догорала на столі. Віск стікав на фарфорове блюдце нерівними доріжками, полум’я тривожно миготіло, а довга тінь на стіні мірно гойдалася, як маятник годинника.
У понеділок увечері Олена зателефонувала Аркадію Львовичу просто зі свого робочого кабінету. Щільно зачинивши двері, вона говорила дуже тихо, міцно притискаючи телефон до вуха. Вона переказала розмову на дивані, згадала нотаріуса і те, що Денис уже заговорив про поїздку цього тижня, хоча точний день поки що не назвав.
— Значить, зовсім скоро назве, — упевнено констатував старий юрист. — Щойно він озвучить конкретний день і час, негайно телефонуй мені. Я поговорю з Ходоковим, і ми будемо в повній готовності. Ти головне — в жодному разі не змінюй своєї поведінки. Жодного зайвого слова, жодного підозрілого погляду. Ти — любляча дружина, яка безмежно довіряє своєму чоловікові. Усе.
Легко сказати — «не змінюй поведінки». Але Олена навчилася жорстко контролювати своє обличчя, інтонації й руки. Вона виробила цілий арсенал автоматичних реакцій, вмикаючи їх за клацанням, як досвідчена акторка, змушена грати одну й ту саму роль щовечора…
