Після цього вона акуратно склала аркуші назад у папку. Защіпнула замок. Підійшла до ліжка, підняла кут матраца й засунула пластиковий конверт рівно на те місце, де його знайшла — ближче до стіни, трохи лівіше середини. Опустила матрац.
Провела рукою по поверхні, переконалася, що нічого не стирчить і не випирає. Потім узяла свіже простирадло й застелила ліжко. Розправила складки, підтикнула кути, натягнула підковдру на ковдру, вклала подушки в наволочки.
На той момент, коли вона закінчила, ліжко виглядало ідеально: біле, рівне, свіже. Жодного сліду того, що тут щойно перевернувся чийсь світ. Олена переодяглася в домашній одяг, лягла поверх ковдри з книжкою й увімкнула бра над ліжком.
Книжка була розгорнута на тій сторінці, де вона зупинилася три дні тому. Але літери відмовлялися складатися в слова: перед очима стояли цифри з договору й підозріло кругла петля на підробленому підписі. Вона перегортала сторінки, не читаючи жодного рядка, і просто чекала.
Денис повернувся на початку одинадцятої. Вона почула, як клацнув замок, як він скинув черевики в передпокої — один ударився об стіну, як завжди. Потім кроки, звук води у ванній, скрип дверей. Він увійшов до спальні трохи напідпитку: не п’яний, але з тим характерним блиском в очах і трохи сповільненою мовою, яка з’являлася в нього після третього келиха.
— О, ти ще не спиш, — сказав він, сідаючи на край ліжка. — Дякую, що постіль змінила. Я одразу відчуваю, що вдома.
Він нахилився й поцілував її в маківку. Звичним жестом. Тим самим, який вона завжди так любила.
Олена усміхнулася кутиками губ — не більше, рівно так, як усміхалася зазвичай.
— Як корпоратив? — спитала вона.
— Та так, нудьга. Одне й те саме щороку. Директор знову штовхав промову про командний дух, бухгалтерія знову перепила, Серьога з логістики знову поліз танцювати.
Він говорив легко, звично, Олена слухала й кивала, а всередині в неї було порожньо й холодно, як у нетопленій кімнаті. Але зовні — жодної тріщини.
Денис переодягнувся, ліг, повернувся на бік і за три хвилини засопів. Олена лежала поруч, не зводячи очей зі стелі. Тріщина на штукатурці, яку вона помічала щовечора, тяглася від люстри до кута — тонка, як нитка. Раніше вона здавалася їй затишною деталлю старого дому, виявом його характеру. Тепер бачилася тим, чим була насправді: просто тріщиною.
Олена лежала й думала. Не про біль — біль прийде потім, вона це знала напевно. Зараз вона думала про те, що робитиме далі. Не завтра й не післязавтра. Від самого ранку.
Уранці, поки Денис ще спав, вона вийшла на кухню й зателефонувала. Номер знайшовся в старій записній книжці, яку бабуся зберігала в шухляді буфета і яку Олена забрала після похорону, сама не знаючи навіщо — просто не змогла викинути. Між сторінками лежав засушений кленовий листок і квитанції з хімчистки за дев’яносто восьмий рік, а на літеру «З» значився запис: «Зельман А. Л.» і номер телефону.
Олена набрала його й почула голос — хриплуватий, старечий, але напрочуд ясний:
— Слухаю.
— Аркадію Львовичу, добрий день. Ви мене, мабуть, не пам’ятаєте. Я Олена, онука Зінаїди Петрівни. Ви допомагали бабусі з документами на квартиру.
Повисла пауза. Потім він відповів:
