— О, ти вже тут! Чудово.
А потім його самовдоволений погляд ковзнув по столу й різко зупинився.
На темній лакованій поверхні, просто перед його очима, лежала дешева прозора пластикова папка із защіпкою. Та сама. Його таємна папка. Та, яку він так надійно сховав під важким ортопедичним матрацом і яка мала сумирно лежати там доти, доки вся ця блискуча афера не буде успішно завершена. Поруч акуратним віялом лежали кольорові роздруківки, на яких він безпомилково впізнав свій власний поспішний почерк, свій покроковий план дій і чітку копію паспорта Наталії.
Його усмішка не зникла миттєво — вона почала сповзати повільно й болісно, як густа олійна фарба стікає з вертикальної поверхні: від очей до губ, від губ до підборіддя.
Він затравлено перевів погляд на Олену. Потім на Аркадія Львовича, який нерухомо стояв біля вікна зі схрещеними на грудях руками. Потім на капітана Ходокова, що вальяжно сидів у кутку, закинувши ногу на ногу, і свердлив Дениса важким, немиготливим поглядом.
— Денисе Андрійовичу, — крижаним тоном заговорила нотаріус, — сідайте. Ваша дружина офіційно звернулася до мене із заявою про те, що її особистий підпис на попередньому договорі купівлі-продажу квартири було грубо підроблено. У зв’язку з цим я категорично не можу посвідчувати жодні документи в межах вашого сьогоднішнього візиту. Ба більше, тут присутній офіційний представник правоохоронних органів.
Денис завмер, не в змозі поворухнутися. Шкіряна папка з бланком злощасної довіреності повільно вислизнула з-під його ослаблої руки й глухо впала на підлогу. Білі аркуші мальовничим віялом розлетілися дорогим паркетом. Він навіть не спробував нахилитися, щоб їх зібрати. Його рот безпорадно прочинився, ніби він відчайдушно збирався щось заперечити, але геть забув усі слова.
Уперше за всі довгі сім років спільного життя Олена бачила його без звичної ідеальної маски. І виявилося, що під цією маскою не було абсолютно нічого. Ні витонченої хитрості, ні самовпевненої нахабності, ні навіть банальної злості. Там ховався тільки липкий, паралізуючий страх — голий, потворний, жалюгідний тваринний страх людини, яку нарешті спіймали за руку.
Минула хвилина — а може, й менше, але Олені здалося, що в цій густій тиші промчало ціле життя.
Потім двері кабінету знову прочинилися, і на порозі з’явилася жінка. Ефектна блондинка в дорогому сірому пальті, з бездоганно прямою спиною й елегантно зібраним волоссям. Вона ввійшла дуже невпевнено: спершу боязко зазирнула всередину, а потім переступила поріг так, як це робить людина, не до кінця певна, що потрапила за правильною адресою.
Наталія Кравченко. Та сама жінка, чию копію паспорта Олена знайшла під своїм матрацом, в одній папці з підробленим договором і авіаквитками.
Денис не запрошував її сюди. Напередодні ввечері, безтурботно балакаючи з нею телефоном, він лише побіжно кинув: «Завтра зранку буду в нотаріуса за такою-то адресою. Вирішую останні питання з квартирою, скоро всі формальності буде владнано, і ми нарешті зможемо почати наше нове життя». Він не просив її приїжджати, не призначав офіційної зустрічі — просто самовдоволено поділився планами, як діляться чудовими новинами з людиною, яку хочуть обнадіяти.
Але Наталія вирішила вчинити по-своєму. Вона щиро хотіла бути поруч із коханим у той самий важливий момент, коли їхнє довгоочікуване світле майбутнє, як вона наївно гадала, нарешті набуде законної сили на папері. Хотіла зробити приємний сюрприз: під’їхати раніше, почекати його на вулиці, зустріти щасливою усмішкою і, можливо, поїхати кудись разом пообідати, щоб відсвяткувати цю подію…
