— Сержанте, ви доповідали про самовільне замикання аварійного реле, — голос майора став схожий на тріск криги, що ламається під чоботом. — А тепер я на власні очі бачу сліди солідолу на вилученому в ув’язненої предметі. Походження ізоляційної стрічки на заточці ми з вами навіть обговорювати не будемо, тут усе очевидно.
Обличчя Савельєва миттю вкрилося нерівними багряними плямами. Він різко розтулив рота, щоб обуритися, але Кравчук владно підняв широку долоню. — Здайте ключі від внутрішніх виробничих блоків, Савельєве. Із завтрашнього дня заступаєте на зовнішні вишки периметра, виключно в нічні зміни.
Для будь-якого конвоїра переведення на продувані крижаними вітрами вишки було повільним, болісним засланням. Савельєв злобно кинув на стіл важку в’язку ключів. Вони голосно брязнули об зелене сукно, порушивши тишу кабінету. Сержант круто розвернувся на підборах і вийшов геть, щосили грюкнувши за собою важкими дубовими дверима.
Майор згріб заточку й деформований карабін у глибоку шухляду столу. Залізний замок сухо клацнув, назавжди ховаючи речові докази конфлікту, що стався. Система органічно не терпіла сміття з хати, вона просто перемелювала й випльовувала неефективні деталі. Кравчук знову підвів холодні очі на Анну, що стояла перед ним.
— Третій ливарний цех повністю укомплектований. Підеш різноробочою на лісобіржу, Соколова, — сухо відрізав він, повертаючись до читання паперів. — Там холодно, сніг глибокий, зате повітря чисте й механізмів менше. Вільна.
Анна вийшла у внутрішній тюремний двір. Небо щільно затягли низькі свинцеві хмари, з яких сипав дрібний, колючий сніг. Поривчастий вітер приносив із боку промзони запахи свіжопиляної вологої деревини й вугільної гарі. На величезній території лісобіржі монотонно копошилися сірі постаті в однакових табірних бушлатах.
Біля високих, геометрично рівних штабелів соснових дощок стояла сивоволоса жінка. Вона методично й без метушні сортувала важкий мерзлий горбиль. Побачивши Анну, що підходила, старша барака зупинилася й ледь помітно кивнула. Це був не теплий жест дружби, а прагматичне визнання її права на існування на цій жорсткій території.
Анна мовчки підійшла до вільного штабеля, не чекаючи особливих запрошень. Вона натягла грубі брезентові рукавиці на свої стерті до крові, саднисті руки. Кишеня форменої куртки тепер була цілком порожня, звична вага титанового карабіна зникла назавжди. Але внутрішній стрижень, викуваний роками на передовій, виявився міцнішим за будь-який авіаційний сплав.
Вона міцно взялася за шорсткий, вкритий тонким шаром інею край важкої дошки. До кінця строку залишалося рівно дві тисячі сто дев’яносто днів. Звичайна, безжальна математика виживання в замкненому просторі. Анна глибоко вдихнула морозне повітря, вперлася черевиками в утоптаний сніг і щосили потягла вагу на себе…
