— Це ж виключно твій одяг, я його не вдягатиму. Логічно, що й платити маєш ти.
Невдовзі я остаточно перебралася до нього. Ми орендували простору трикімнатну квартиру в благополучному районі, що обходилося в 1600 євро щомісяця. Першого ж вечора новоспечений чоловік відкрив на ноутбуці Excel:
— Давай рахувати. Квартплата — 1600, отже, з кожного по 800 євро. Комуналка виходить близько 250, тобто по 125. Плата за інтернет — 40, скидаємося по двадцятці. Продукти купуватимемо за чеками, а наприкінці місяця зводитимемо баланс. Згодна?
Я й далі працювала дистанційно на компанію зі своєї країни як перекладачка, мій дохід становив приблизно 1200 євро. Зарплата Штефана дорівнювала 4800 євро. Різниця в заробітках була чотириразовою, але побут ми оплачували суворо п’ятдесят на п’ятдесят.
Перші шість місяців перетворилися для мене на режим виживання: обов’язкові внески з’їдали більшу частину моєї зарплати. Тим часом чоловік витрачав на базові потреби менш як чверть свого доходу.
Одного разу я наважилася порушити цю тему:
— Штефе, послухай, а що як нам розподіляти витрати залежно від рівня доходів? Ти ж заробляєш значно більше…
— Але дозволь, ми ж обоє самостійні люди з роботою? — в його очах читалося щире нерозуміння. — З якої речі я маю вносити більшу суму? Ми живемо під одним дахом на правах рівних партнерів. Чесно — це коли порівну.
Моя приятелька Іра, яка давно осіла в Берліні, порадила мені просто змиритися. Вона пояснила, що місцеві чоловіки щиро не усвідомлюють концепції «чоловік-годувальник». Для них партнерство — це абсолютна рівність у внесках, і розмір зарплати тут не відіграє ролі. Але як бонус чоловік сам стоїть біля плити й миє підлогу, що є своєрідним культурним компромісом.
Очевидні плюси спільного побуту
Тут Іра мала рацію: Штефан справді займався прибиранням. Із власної ініціативи, без скандалів і вмовлянь. Для мене це було в дивину…
