«За десять хвилин у прокуратурі сусіднього регіону чекають на мій контрольний дзвінок», — сказала Савченко. «Копії кількох сторінок уже лежать у безпечному місці. Якщо я не вийду на зв’язок, їх відправлять просто до центрального керівництва. Тоді сюди приїдуть слідчі, які не отримують частки від місцевого лісу».
Це був чистий блеф. Жодних копій вона зробити не встигла, дзвінка ніхто не чекав, а єдині оригінали лежали в неї під пальтом. Але Ткаченко цього не знав.
Він дивився на змучену жінку, яка пережила спробу вбивства й повернулася з доказами. Якщо вона змогла вийти з лісу, чому б їй не передбачити підстрахування? Власна обізнаність із масштабами схеми змушувала його вірити в найгірше.
Погроза центральної перевірки вдарила точніше за пряме обвинувачення. Люди, звиклі жити за рахунок службового захисту, особливо бояться влади, на яку не можуть вплинути. Ткаченко повільно сів. Губи тремтіли, слова застрягли.
Лариса розвернулася й пішла до дверей. Кожен крок відгукувався болем у ступнях, але звук підборів лишався рівним. За спиною заступник прокурора не покликав охорону: страх перед неіснуючими копіями вже працював.
У коридорі Савченко опинилася в правовому вакуумі. Місцева поліція служила Гончаренкові, обласний керівник був частиною схеми. Лишався тільки рівень, що перебував поза межами їхнього фінансового ланцюга.
На вузлі міжміського зв’язку вона набрала номер, якого не було в загальних довідниках. Ігор Володимирович Паламарчук, слідчий в особливо важливих справах центральної прокуратури, тимчасово працював у сусідньому обласному центрі. Його повноваження стояли вище місцевої ієрархії, а інтереси не перетиналися з лісовими перевезеннями.
Паламарчук вислухав коротку доповідь без жодного перебивання. Наступного ранку Лариса вже сиділа навпроти нього. Вона поклала на зелене сукно зошит Миколи й диктофон.
На відміну від Ткаченка, він не потягнувся до предметів одразу. Спершу попросив Савченко викласти ланцюг їх отримання, відзначив дані Кравця й час запису, потім розпорядився викликати незалежного фахівця для копіювання плівки. Кожен крок збільшував кількість офіційних слідів, після яких знищити оригінал непомітно було вже неможливо.
Зошит перегортали в рукавичках, сторінки нумерували й зіставляли з першими доступними транспортними відомостями. Кілька записаних Миколою машин справді проходили через станцію в зазначені дні. Цей первинний збіг підтверджував, що перед ними не вигаданий список, а облік реальної схеми.
Лариса вперше з моменту повернення дозволила плечам трохи розслабитися. Матеріали перестали залежати від однієї кишені й однієї людини. Навіть якщо місцеві покровителі дізнаються про операцію, докази вже зареєстровані поза їхнім контролем.
Слідчий особисто прослухав запис, потім повільно перегорнув сторінки тіньового обліку. Він бачив перевірювані номери, дати, обсяги, прізвища посередників і перелік загиблих. Запитань щодо професійної цінності матеріалів не виникло.
Паламарчук не розпитував, як жінка в осінньому пальті пережила двадцятичотириградусний мороз. За її поведінкою він зрозумів, що перед ним не жертва, яка потребує співчуття, а підготовлена слідча, що принесла готову основу для операції проти організованої групи.
Почалася робота, якої Гончаренко не міг побачити зі свого кабінету. Матеріали зареєстрували поза обласною системою, підготували постанови й зібрали підрозділ, не пов’язаний із місцевими співробітниками.
Особливу увагу приділили раптовості. Жодного запиту не надсилали через кабінети Ткаченка, місцевих співробітників не попереджали, зв’язок тримали окремими каналами. Інакше Ковальчук устиг би сховатися, архів знову спорожнів би, а машини з ділянки зникли б до приїзду групи.
Лариса брала участь у підготовці, попри біль у ногах. Вона пояснила розташування кабінетів, сейфа, кімнати зброї й дороги до вирубки. Усе це вона запам’ятала під час поїздки, коли довколишні приймали її мовчання за розгубленість.
Тридцятого грудня селище прокинулося в особливо морозний і безвітряний ранок. Робітники брели до контори лісового господарства, пічний дим стояв над дахами вертикальними стовпами.
О дев’ятій годині тишу прорізав низький гул дизелів. Єдиною розчищеною вулицею рухалася колона, здіймаючи сніговий пил. Попереду йшла важка вантажівка з брезентовим кузовом, слідом — три темні мікроавтобуси без розпізнавальних знаків.
Біля місцевої адміністрації машини не зупинилися. Колона йшла просто до двоповерхового цегляного відділення поліції. Люди на вулиці тулилися до парканів і дивилися вслід, іще не розуміючи, що влада, яка здавалася вічною, вже отримала оформлений наказ на власний кінець.
Головна машина різко загальмувала перед розчищеною стоянкою. Задній борт із гуркотом відкинувся, і на сніг почали один за одним вистрибувати бійці спеціального поліцейського загону…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
