— То ти ще й відмовляєшся виконувати вимоги? — кинув він і сплюнув на асфальт. — Думаєш, ми довго вмовлятимемо? Заберемо до відділку, і там уже матимеш час пояснювати, чому вирішила чинити опір.
— Виходь сама, поки скло ціле, — підтримав напарника Коваль. — Нам зайвий клопіт не потрібен. Але якщо дуже хочеш вистави, ми її влаштуємо.
Тільки тепер Марина повернула голову й зустрілася з ним поглядом. Страху в її очах не було. Вона розглядала Сергія з холодною професійною уважністю: помітила розстебнутий верхній ґудзик форми, бруд на черевиках, недбало затиснутий під рукою планшет із паперами. Перед нею стояла людина, яка давно перестала відрізняти службові повноваження від особистої влади. Його впевненість трималася не на правоті, а на переконанні, що самотня водійка не наважиться чинити спротив. Саме тому спокій Марини діяв на нього сильніше за будь-які заперечення.
— Ви маєте належно представитися та пояснити, на якій підставі збираєтеся оглядати автомобіль, — рівно сказала вона. — Зараз ви порушуєте встановлений порядок.
Коваль відсахнувся, наче почув образу. Він різко випростався, поправив ремінь і жестом покликав Дениса ближче.
— Чув, Мельнику? Вона ще й повчати нас узялася. Справжня знавчиня знайшлася. Ну все, громадянко, догралася. Машину відправимо на майданчик, а тебе заберемо з собою. Давай документи, швидко, доки я остаточно не втратив терпіння.
Марина повільно простягнула руку до бардачка. Разом із водійським посвідченням вона дістала невелику шкіряну теку. Вона розуміла, що перший день на новій посаді навряд чи буде легким, проте не очікувала зустріти настільки відверте свавілля ще дорогою до місця служби. Патрульні вже обмінювалися короткими поглядами, ніби мовчки вирішували, як сильніше натиснути на жінку, поруч із якою не було ні свідків, ні інших водіїв.
Сергій вихопив теку так різко, що її твердий край ковзнув біля пальців Марини. Навіть не відкривши теки, він кинув її на капот патрульної машини, наче непотрібний папір. Денис сперся на водійські дверцята й нахилився до вікна, залишивши між своїм обличчям і Мариною лише вузьку смугу холодного повітря. Його нахабна усмішка мала показати, що жодних меж для нього тут не існує.
— Сподівалася налякати нас посвідченням? — Він постукав кісточками пальців по склу. — Таких важливих радників і помічників тепер повно. Краще поясни, чому сидиш, наче закам’яніла, чому зіниці такі широкі й так міцно тримаєш кермо. Може, у сумці є щось цікаве? Передавай її сюди, перевіримо.
Марина не поворухнулася. Її увага залишалася прикутою до Коваля, який нарешті відкрив теку й підсвітив сторінки ліхтариком. На безлюдній дорозі не з’явилося жодного автомобіля. Туман ставав густішим, поволі затягував узбіччя і відгороджував те, що відбувалося, від усього світу.
Побачивши посвідчення, Сергій на мить застиг. Його очі пробігли рядками ще раз, але замість того, щоб перевірити відомості чи поставити запитання, він раптом голосно засміявся…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
