У переговорній стало тихо. Батько потер перенісся — жест, який у нього означав утому.
«Тепер чекаємо», — сказав він. «Чекаємо», — погодилася я. Через тиждень після візиту слідчого Максим Кравченко дав свідчення. Юрій повідомив мені про це коротко.
Подзвонив посеред дня, сказав, що працівники слідчої служби провели допит. Максим співпрацює зі слідством в обмін на пом’якшення. Деталі поки невідомі.
«Він назвав Кирила?» — спитала я. «Мені невідомо, — сказав Юрій. — Це закрита частина слідства. Дізнаємося пізніше».
Я поклала слухавку й повернулася до таблиці, з якою працювала. Цифри клієнтського звіту стояли перед очима рівними рядами, і я змусила себе зосередитися на них. За кілька днів зателефонувала Ірина.
Не мені, батькові. Попросила про зустріч. Батько переадресував її до Юрія.
Юрій повідомив, що Ірина, схоже, теж готова до співпраці зі слідством. «Це добре чи погано для нас?» — спитав батько. «Для нас це нейтрально», — пояснив Юрій.
«Доказова база в нас уже є. Для них це можливість отримати умовний строк замість реального. Це їхній вибір».
Картина ставала яснішою з кожним днем. Слідча служба працювала акуратно й методично. Так само, як ми збирали матеріали.
Левченко зателефонував ще раз. Попросив додаткові документи щодо двох конкретних платіжних доручень. Михайло Олегович знайшов їх в архіві за сорок хвилин.
Я стежила за ходом справи через Юрія. Не занурювалася в деталі слідства. Це була не моя робота.
Моя робота була іншою. У холдингу треба було багато чого змінювати. Відділ закупівель фактично залишився без керівництва.
Максим формально числився в штаті, але на роботу не виходив. Михайло Олегович тимчасово взяв на себе координацію, але це був не його основний напрям. Потрібна була нова людина.
Я запропонувала батькові відкрити конкурс. Не за рекомендаціями. Відкритий, із розміщенням вакансії, з прозорими критеріями. До комісії мали увійти троє: Михайло Олегович, я і зовнішній консультант. «Зовнішній консультант — це правильно», — схвалив батько. «Кого ти маєш на увазі?» «Є жінка, Валерія Бондаренко. Працювала головною спеціалісткою із закупівель у “Регіонбуді” шість років. Зараз незалежна консультантка. Я бачила її на конференції два роки тому».
Професійна, без зв’язку з нашою історією. Батько погодився. Оголошення розмістили.
За два тижні надійшло одинадцять резюме. Комісія переглянула кожне. Вибрали двох кандидатів для співбесіди.
Я брала участь у цих співбесідах особисто. Не тому, що хотіла контролювати все, а тому, що розуміла: наступну людину на цій посаді треба обрати так, щоб потім ні в кого не виникло запитань. Перший кандидат — чоловік років сорока п’яти з добрим досвідом, але зі звичкою трохи надто активно вихваляти свої досягнення й трохи надто мало говорити про деталі.
Так буває в людей, які вміють справляти враження, але не люблять відповідати за конкретику. Друга — молода жінка Софія, тридцяти двох років, колишня аудиторка в будівельній компанії. Говорила спокійно, конкретно.
На запитання про складні ситуації відповідала без прикрас: «Я зіткнулася з цим. Я зробила ось так. Результат був таким». Коли я спитала, як би вона вибудувала систему контролю закупівельних цін, вона дістала з папки заздалегідь підготовлену схему…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
