— Я хотів, щоб ти побачила мене, а не його тінь. Якби я заговорив про це одразу, минуле знову опинилося б між нами.
Я не розсердилася. Дивним чином це здавалося не обманом, а завершенням кола.
Через два роки після весілля ми почали думати про дитину. Місяці минали, результату не було. Лікарі, аналізи, очікування, обережні розмови, сльози у ванній після чергової невдачі. Владислав жодного разу не дав мені відчути, ніби я підводжу нас обох.
— Родина не завжди приходить так, як ми запланували, — казав він, обіймаючи мене. — Але вона однаково будується на любові.
Потім зателефонувала мама. Хвороба повернулася.
Ми терміново прилетіли до рідного міста, зустрічалися з лікарями, шукали варіанти лікування, хапалися за кожну можливість. Мама трималася, але хвороба була агресивною. Я взяла відпустку й залишилася доглядати за нею. Владислав приїздив щотижня, підтримував мене й тата, який із кожним днем ставав тихішим, меншим, ніби горе заздалегідь забирало в нього сили.
Останніми тижнями ми з мамою багато говорили. Про любов, про родину, про те, як важко відпускати те, що не можна виправити. Одного вечора я поправляла їй подушки, коли вона раптом сказала:
— Я б хотіла, щоб ви з Аліною колись знайшли мир.
Я завмерла.
— Мамо…
— Життя надто коротке, щоб сестри залишалися чужими до кінця.
— Я знаю, — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискається.
— Пообіцяй. Не заради неї. Заради себе. І, може, трішки заради мене.
Я пообіцяла. Не тому, що була впевнена у своїх силах. Просто хотіла дати їй спокій.
За три дні мама пішла. Тихо. Поруч були я, Владислав і тато. Майже одразу я зателефонувала Аліні. Це була наша перша розмова за роки.
— Мами більше немає, — сказала я.
У слухавці пролунав різкий вдих. Потім — довга тиша.
— Я приїду, — відповіла вона нарешті. Голос у неї тремтів.
Ми зустрілися в батьківському домі. Обійнялися коротко, ніяково, як люди, чиї тіла пам’ятають близькість, а душі давно розучилися довіряти. Потім узялися до справ: тато, документи, похорон, дзвінки, списки, люди, яким треба було повідомити. Справжнє випробування чекало попереду.
Ранок похорону був сірим і вологим. Я стояла перед дзеркалом у своїй старій кімнаті, поправляла чорну сукню й не розуміла, як витримаю цей день. Владислав підійшов ззаду й поклав долоні мені на плечі.
— Я поруч, Марто. Що б не сталося.
На кухні тато сидів перед недоторканою чашкою кави. Йому було сімдесят два, але за останній тиждень він постарів так, ніби роки обвалилися на нього разом. Я торкнулася його плеча.
— Тату, ти готовий?
