Після тієї ночі Мар’яна перестала вірити у випадковості. Від’єднані кабелі, холодний погляд Остапа, поспішна відмова доктора Павлюка — все сходилося в одну жорстоку лінію. Вона ходила відділенням із тим самим спокійним обличчям, відповідала колегам коротко й рівно, але всередині щохвилини чекала нового удару. Навіть звичайне клацання дверей змушувало серце стискатися.
Наступного дня вона побачила, як Остап звернув в адміністративне крило. Мар’яна поставила на підвіконня порожній лоток, ніби збиралася повернутися на пост, і пішла слідом. За дверима службового кабінету голоси звучали приглушено, але розібрати слова було можна. «Медсестра лізе надто далеко, — говорив Остап. — Якщо вона зрозуміє, що сталося тієї ночі, ми втратимо все». Відповів доктор Павлюк: «Я з нею розберуся. Назар не прокинеться. А якщо вона й далі здійматиме шум, піде з роботи. Або пошкодує, що взагалі сюди влаштувалася».
Мар’яна відступила від дверей так обережно, ніби підлога під ногами могла видати її рипінням. Лікар був не спостерігачем, не байдужим чиновником від медицини. Він був частиною їхнього плану. Аварія перестала здаватися окремою трагедією: тепер вона виглядала першою дією, продовженою вже в стінах клініки.
Повернувшись до палати, Мар’яна довго стояла біля шафи з препаратами. Вона перевіряла ампули, коробки, записи про видачу, аж поки серед підписаних флаконів не побачила маленьку пляшечку з прозорою рідиною без етикетки. У відділенні, де кожна доза мала фіксуватися в журналі, така річ не могла лежати випадково. Вона сховала флакон так швидко, що сама здивувалася власній рішучості.
Тієї ж ночі Мар’яна передала зразок на незалежний аналіз, не називаючи зайвих імен і не пояснюючи зайвого. Очікування результату виявилося боліснішим за будь-яке чергування. Вона майже не відходила від Назара, говорила з ним спокійним голосом, просила триматися, хоча сама ледве трималася. Їй здавалося, що палата стала тіснішою, а звук апаратів — різкішим, ніби час відмірював не години, а можливості, що лишилися.
Відповідь надійшла за добу. Мар’яна розкрила конверт у коридорі біля аварійного виходу, де рідко хто проходив. У висновку йшлося, що рідина містить поєднання седативних препаратів і речовин, які пригнічують нервово-м’язові реакції. Така суміш могла утримувати людину в глибокій нерухомості значно довше, ніж вимагало лікування. Папери тремтіли в неї в руках. У неї нарешті з’явився доказ. Але разом із ним прийшло й інше знання: тепер небезпека стосувалася не лише Назара…
