Мар’яна притиснула долоню до губ, щоб не скрикнути. Назар не був порожньою оболонкою під апаратом. Він чув, відчував і з глибини власного безмов’я намагався вибратися назад. Радість, що спалахнула в ній, виявилася майже болісною. Але відразу за нею прийшов страх: якщо він почав повертатися, значить, ті, хто бажав йому зникнення, стануть небезпечнішими.
Тепер кожна її дія набула подвійного сенсу. Для персоналу вона лишалася надто старанною медсестрою, яка чомусь прив’язалася до безнадійного пацієнта. Для Назара — єдиною людиною, здатною помітити його спроби вибратися назовні. Вона приходила до нього зі звичними процедурами й говорила тихо, ніби продовжувала простий догляд: розповідала, яка за вікном погода, що в коридорі знову перегоріла лампа, як у їдальні сперечалися через дрібницю. На її голос частішав пульс, повіки іноді здригалися, пальці напружувалися під простирадлом.
Мар’яна знімала ці миті короткими фрагментами. Потім переглядала записи в порожній роздягальні, зупиняючи відео на здригнутій повіці, на русі пальця, на стрибку показників. Вона боялася обдурити себе надією, але повторюваність була надто очевидною. Назар відповідав.
Дарина й Остап тим часом почали з’являтися частіше. Їхні візити не приносили тепла. Вони затримувалися біля кабінетів, вимагали висновків про незворотність стану, говорили про управління активами й необхідність термінових рішень. У їхньому поспіху не було відчаю — лише нетерпіння людей, яким заважає останній непідписаний документ.
Пізнього вечора Мар’яна взяла Назара за руку, як робила вже десятки разів, і відчула не слабкий поштовх, а міцне стискання. Пальці зімкнулися на її долоні з явним зусиллям. Вона нахилилася майже впритул. «Ти тут?» — видихнула вона. Очі лишалися заплющеними, обличчя нерухомим, але рука знову відповіла. Назар намагався говорити з нею єдиним способом, який йому лишався.
Уранці Мар’яна наважилася показати запис головному лікареві, доктору Арсену Павлюку. Вона зайшла до нього з тремтячим телефоном у руці й останньою надією на професійну чесність. Лікар подивився відео без зацікавлення. Не попросив повторити тест, не викликав невролога, не призначив додаткового обстеження. «Рефлекторна активність, — промовив він сухо. — Не підміняйте догляд фантазіями. Родичам така надія тільки шкодить».
Вона вийшла з кабінету з відчуттям, ніби перед нею грюкнули дверима. Відмова була не просто байдужою — вона прозвучала так швидко, наче відповідь приготували заздалегідь. У коридорі Мар’яна зіткнулася з Остапом. Він затримав на ній погляд лише на мить, але цього вистачило. У його обличчі не було здивування. Було попередження.
Уночі Мар’яна, як завжди, зайшла до палати Назара й одразу відчула недобре. На панелі одного апарата блимав тривожний сигнал. Кабелі, що контролювали постачання мозку киснем, були від’єднані. Вона кинулася до ліжка, під’єднала дроти, перевірила дихання, пульс, реакцію монітора. Кілька хвилин розтяглися до неможливості. Коли показники нарешті вирівнялися, у неї затремтіли коліна. Тепер сумнівів не лишилося: хтось намагався зупинити Назара до того, як він розплющить очі…
