Потрібне було місце, де немає камер, де можна виграти час. Єдине, що в неї залишалося — це заблокована флешка з крафтового конверта. На ній була інформація. Те, заради чого Віктор запустив цей механізм, і те, через що він зараз лежав під апаратом ШВЛ.
Марія попрямувала до виходу, намагаючись не пришвидшувати крок. У натовпі відвідувачів біля кас вона загубилася, насунувши капюшон куртки. Вийшла не через центральні двері, а через службовий коридор поруч із приміськими касами, який вивів її на задвірки привокзальної площі, до стихійної стоянки таксі.
Вона сіла в першу-ліпшу машину — стару «Деу» з прокуреним салоном. Водій, огрядний чоловік у засаленій кепці, жував зубочистку.
— У промзону, до заводу залізобетонних конструкцій, — назвала вона місце свого відрядження. Там були старі цехи, які вона знала напам’ять.
Машина рушила з місця, сіпнувшись. Марія дивилася в дзеркало заднього виду. За ними ніхто не їхав. Принаймні ніхто очевидний.
За сорок хвилин вона стояла біля іржавих воріт неробочого цеху номер три. Повітря пахло цементним пилом і вологою іржею. Територія заводу охоронялася тільки по периметру, всередині панувало запустіння. Вона знала дірку в паркані з боку теплотраси.
Пробравшись усередину цеху, Марія опинилася у величезному, гулкому просторі, прорізаному смугами світла, що падали крізь розбиті шибки в даху. Під ногами хрустіло будівельне сміття й бите скло. У кутку, біля несучої колони, стояв старий залізний верстак.
Вона поклала сумку на холодний метал верстака. Дістала ноутбук. Кулер одразу зашумів у порожньому приміщенні. Із сумки вона дістала темно-синю шкіряну теку, витягла металеву флешку й вставила її в роз’єм.
Екран знову висвітив вікно: «Введіть пароль доступу до зашифрованого тому. Залишилася одна спроба»…
