Марія подивилася на Каріма. Він не просив очима, не тиснув. Просто чекав.
— Піду, — відповіла вона.
Вони гуляли втрьох алеями без назв, серед звичайних людей: мам із візочками, старих із пакетами, підлітків на самокатах. Артем їв морозиво й розповідав, що в школі при дитячому будинку в нього тепер краще виходить математика. Карім слухав так уважно, ніби йшлося про найбільшу угоду в його житті. Іноді хлопчик забувався й казав йому “та… Карім”, спотикався на першому складі й червонів. Карім щоразу робив вигляд, що не помітив, але Марія бачила, як у нього здригається кутик рота.
Надвечір вони сіли на лаву. Артем побіг до кіоску по воду, озираючись кожні кілька кроків.
— Він перевіряє, чи ми не зникли, — тихо сказала Марія.
— Я знаю.
— Йому ще довго буде страшно.
— Мені теж.
Вона подивилася на нього.
— Тобі?
Карім кивнув.
— Я боюся одного дня побачити в його очах запитання: де ти був? І не знайти відповіді, яка не звучала б як зрада.
— Чесна відповідь теж болить.
— Але вона краща за брехню.
Марія довго дивилася на доріжку, якою Артем повертався з пляшкою води, міцно притискаючи її до грудей.
— Я теж боюся, — сказала вона. — Вірити тобі.
— Я не квапитиму.
— І правильно.
Він ледь усміхнувся.
— Я навчився.
Вона вперше за багато місяців узяла його за руку. Не міцно. Не як дружина, що повернулася додому. Радше як людина, яка перевіряє, чи можна знову торкатися вогню і не згоріти. Карім не стиснув її долоню відразу. Зачекав. Потім обережно накрив її пальці своїми.
Артем підбіг, побачив їхні руки й зупинився.
— Ви помирилися?
Марія й Карім переглянулися.
— Ми вчимося, — сказала Марія.
Хлопчик подумав і кивнув, ніби це була найрозумніша відповідь.
— Тоді можна піцу?
Карім засміявся першим. Неголосно, хрипко, з полегшенням. Марія теж усміхнулася. Сміх не скасовував болю, не стирав тієї ночі, не повертав Анні Кравець втрачених років і не робив Артема миттєво щасливою дитиною. Але він був справжнім. А після довгої брехні справжнє здавалося майже дивом.
За рік у маленькій залі районного суду Артем офіційно став сином Каріма. Засідання було закритим, спокійним, без драматичних промов. Суддя ставила запитання, представник опіки зачитував висновок, психолог підтверджував, що дитина адаптується. Артем сидів між Карімом і Марією, у новій сорочці, надто серйозний для своїх років. У руці він тримав червону машинку.
Коли все закінчилося, він спитав у судді:
— Тепер він точно не зможе передумати?
