Уранці вони пішли гуляти вздовж каналу, потім через міст, потім набережною. Місто в суботу було тихим, майже домашнім: голуби на карнизах, запах свіжого хліба з маленьких пекарень, вологий камінь під ногами. Вони говорили не лише про справи. Про книжку, яку Назар читав уже місяць і не хотів закінчувати. Про те, як місто змінюється повільно, майже непомітно. Про те, що Оксана давно думає завести собаку, але все відкладає.
— Заводь, — сказав Назар. — Тобі із собакою буде добре.
— Мені й так добре.
— Буде ще краще.
Вона розсміялася.
На набережній вони зупинилися біля парапету. Ріка була сіро-сталевою, спокійною, з повільними відблисками слабкого сонця, яке ненадовго вийшло між хмар.
— Мамо, — сказав Назар, — ти щаслива?
Вона не відповіла відразу. Надто часто люди кидаються цим словом, не думаючи, що воно насправді означає.
— Так, — сказала вона нарешті. — Не тому, що все просто. Просто я займаюся тим, чим хочу. Я живу там, де мені добре. Ти є. Цього достатньо.
Він мовчав поруч. Потім промовив:
— Знаєш, коли я був малим, я бачив, що дім тримаєш ти. Батько говорив, зникав, повертався. А ти залишалася і робила. Тоді я не розумів, що це несправедливо. Просто бачив. А потім виріс і почав злитися. Не на тебе. На саму ситуацію.
— Я знаю.
— Ти не злилася?
— Злилася. Недовго. Потім зрозуміла, що злість — поганий інструмент. Вона швидше з’їдає тебе, ніж допомагає.
— А що замість неї?
— Дія. Коли злишся, витрачаєш себе. Коли дієш, будуєш.
Вона сказала це й сама згадала, скільки разів рятувалася саме дією. Не героїчною, не ефектною — найзвичайнішою: зібрати документи, відповісти на лист, призначити зустріч, перевірити цифру, вийти вранці до води. Дія повертала тілу вагу, а думкам — напрямок. Злість же, якою б справедливою вона не була, надто швидко починала вимагати підживлення. Оксана не хотіла підживлювати її власним життям.
Назар кивнув повільно, як людина, у якої стара думка нарешті знайшла точну форму.
— Запам’ятаю.
— Ти й так це знаєш. Просто тепер сказав уголос.
Вони ще трохи постояли біля води, потім звернули до маленького кафе в провулку. Столики стояли біля вікна з видом на старий двір. Оксана замовила капучино, Назар — чорну каву. Взяли по шматочку грушевого тарта.
За сусіднім столиком сиділа літня пара. Кожен читав свою газету, зрідка обмінювався короткими фразами. У їхньому мовчанні було щось тепле, прожите, таке, що не потребує доказів. Оксана дивилася недовго, без нав’язливості, але помітила в собі м’який рух думки. Вона була сама — у тому сенсі, що поруч не було людини, з якою ділять вечори. І їй було добре в цій самотності: вільно, просторо, без порожнечі. Але іноді вона думала, що одного дня це може змінитися. Не з потреби. Просто якщо зустрінеться людина, з якою захочеться мовчати поруч так само природно.
Ця думка не була проханням до долі й не скидалася на тугу. Радше на відчинене вікно в кімнаті, де й так досить повітря. Оксана більше не вірила в необхідність бути з кимось будь-якою ціною. Вона надто добре знала ціну такої необхідності. Але можливість — спокійна, ненав’язлива — більше не здавалася їй загрозою. У її житті з’явилося місце не тому, що воно було порожнім, а тому, що стало досить просторим.
Назар перехопив її погляд, подивився на літню пару й усміхнувся.
— Про що думаєш?
— Про життя.
— Конкретніше?
— Про те, що іноді щастя має дуже простий вигляд. Сидіти в кафе із сином у суботній ранок. Пити каву. Дивитися у вікно. Це не маленьке життя. Це справжнє.
— Згоден, — сказав він.
Вони вийшли на вулицю вже ближче до полудня. День залишався сірим, але без дощу. Вони йшли без маршруту. Оксана показувала йому будинок із кам’яними фігурами на фасаді, двір із деревом, яке вперто росло майже впритул до стіни, крамницю старих книжок, куди вона іноді заходила просто погортати.
— Ти любиш це місто, — сказав Назар не запитанням, а спостереженням.
— Люблю.
— Залишишся?
— Напевно. Тут мені краще думається. Може, через воду. Може, тому, що місто повільніше за попереднє. Усередині в мене і так усе швидко, ззовні потрібен інший ритм.
Назар засміявся.
— Це дуже ти.
— Так. Це дуже я.
Вони гуляли до обіду, потім повернулися додому, приготували яєчню, поставили чайник. О третій подзвонив Шевчук.
— Хороші новини. Наглядовий орган виніс постанову про розширену перевірку за матеріалами Савчука. Це ще не справа, але крок серйозний. І окремо: адвокат Гриценка відкликав претензію щодо ділової репутації.
— Сам?
— Без пояснень. Думаю, його переконали, що зайва увага до «Будресурс-77» йому невигідна.
Оксана подякувала й відключилася. Назар дивився запитально.
— Хороші новини, — сказала вона. — Щодо Савчука і не тільки. Батько відкликав претензію.
Назар тихо видихнув.
— Добре.
— Добре, — погодилася вона.
Деякий час вони мовчали. Потім він спитав:
— Ти коли-небудь думаєш, що було б, якби ти тоді не наважилася? На розлучення. На все.
— Думала. Перші рік-два. Потім перестала.
— Чому?
— «Якби» — погана дорога. Нею можна ходити безкінечно й нікуди не прийти. Є тільки те, що є. І те, що я з цим роблю.
— Тобі було страшно починати спочатку?
— Було не страшно навіть, а невпевнено. Коли не знаєш, чи прийдуть клієнти, чи вдасться втриматися. Але коли перші прийшли, важливі були не гроші. Важливо було, що вони обрали мене.
— Бо ти хороша.
— Бо надійна. Це важливіше. Хороших людей багато, надійних менше.
Назар усміхнувся.
— Запишу.
— Не записуй. Просто пам’ятай.
Увечері вони знову вийшли ненадовго — пройтися перед сном. Набережна була майже порожня. Рідкісні перехожі, пара велосипедистів, собака, що діловито обстежував кущі біля парапету. Оксана йшла поруч із сином і думала не про справи, не про документи, не про консорціум. Лише про те, що ось вона — йде містом, яке любить, поруч із людиною, якою пишається. Завтра буде робота, складна й насичена, і вона до неї готова. Іноді найголовніше має саме такий вигляд: іти, бути готовою, любити те, що робиш, і мати поруч того, з ким можна мовчати…
